Стіл був накритий ідеально, але для мене там не знайшлося навіть виделки. — Ти ж завжди заклопотана, я й не думала, що ти прийдеш — кинула Галина Петрівна, готуючи для мене роль глядача.
Усе життя я намагалася знайти підхід до своєї свекрухи Галини Петрівни. Мені здавалося, що доброта та щирість здатні розтопити будь-який лід, але реальність виявилася значно складнішою. Наші стосунки з Миколою завжди будувалися на довірі, проте його мати стала тією стіною, об яку я постійно розбивала свої сподівання на мир у родині. Кожна наша зустріч перетворювалася на тихе випробування мого терпіння. Галина Петрівна вміла посміхатися так, що холодок пробігав позашкір’ям, а її зауваження завжди були влучними та болючими.
Наближався великий день для нашої родини — День ангела Миколи. Це свято в їхньому домі завжди відзначали з особливим розмахом. Галина Петрівна заздалегідь готувала меню, обдзвонювала всіх родичів і створювала атмосферу неймовірної гостинності. Цього року я очікувала, що ми обговоримо плани разом, адже я його дружина вже п’ять років. Проте дні минали, а телефон мовчав. Мій чоловік був завалений роботою і лише коротко згадував, що мама щось там планує.
За тиждень до свята я випадково почула розмову Галини Петрівни з сестрою Миколи, Оксаною. Вони обговорювали кількість місць за столом. Я саме зайшла до вітальні, коли почула чіткий підрахунок гостей.
— Значить, буде дванадцять осіб, — впевнено сказала свекруха.
— Мамо, а як же Олена? — запитала Оксана, маючи на увазі мене.
— Ой, ти ж знаєш, вона завжди така заклопотана, напевно матиме свої справи, — відмахнулася Галина Петрівна.
Ці слова застрягли мені в голові, але я вирішила не робити поспішних висновків. Можливо, вона просто помилилася або планувала запросити мене пізніше особисто. Я продовжувала готувати подарунок для Миколи, сподіваючись на краще. Проте напередодні свята ситуація стала ще дивнішою. Микола повернувся додому і повідомив, що мама запросила його на святкову вечерю о шостій вечора.
— Вона сказала, що чекає на мене, — промовив він, уникаючи мого погляду.
— Тільки на тебе? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все стискається.
— Олено, не починай. Вона просто стара людина, можливо, знову щось переплутала. Поїхали разом, і все буде добре.
Я погодилася, хоча серце було не на місці. Ми приїхали до будинку Галини Петрівни рівно о шостій. З вікон лилося тепле світло, чути було сміх і звуки посуду. Коли ми зайшли до вітальні, стіл справді був накритий на дванадцять персон. Усі стільці вже були зайняті родичами, кузенами та давніми друзями сім’ї. Галина Петрівна підвелася з сяючою посмішкою.
— Миколко, синку, нарешті! Проходь, сідай ось тут, біля дядька Степана. Ми якраз починаємо.
Вона вказала на єдине вільне місце, яке було підготовлене спеціально для нього. Для мене місця не було. Навіть зайвого прибору на столі не стояло. У кімнаті запала тиша. Всі гості дивилися на мене з ніяковістю, а свекруха продовжувала поводитися так, ніби я була прозорою.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — тихо сказала я.
— Ой, Олено, ти теж прийшла? Яка несподіванка. А я була впевнена, що ти сьогодні на зміні або допомагаєш своїй мамі. У нас тут, бачиш, кожен стілець порахований.
Микола завмер посеред кімнати. Я бачила, як йому ніяково, але він мовчав. Це мовчання ранило сильніше, ніж слова свекрухи.
— Мамо, як це так? Хіба ти не знала, що ми прийдемо вдвох? — нарешті витиснув він із себе.
— Синку, ти ж знаєш, я готувалася тиждень. Олена нічого не казала, не дзвонила. Я вирішила, що вона не зможе.
— Я можу принести стілець із кухні, — запропонувала Оксана, намагаючись розрядити атмосферу.
— Не треба, Оксано, — перебила її мати. — Там і так тісно, ми зачепимо сервіз. Олено, ти ж не образишся, якщо просто посидиш на дивані в кутку? Або можеш піти на кухню, там залишилося багато закусок, які не помістилися на стіл.
Я відчула, як до обличчя підступає жар. Це не було випадковістю. Це був ретельно спланований сценарій, покликаний показати мені моє справжнє місце в цій родині. Я подивилася на Миколу, чекаючи, що він візьме мене за руку і ми підемо геть. Але він просто стояв, опустивши очі.
— Олено, ну справді, не роби з цього проблему, — шепнув він мені на вухо. — Я швидко поїм, і ми поїдемо. Посидь трохи на дивані.
Я не могла повірити власним вухам. Чоловік, з яким я ділила все, пропонував мені погодитися на цю роль стороннього спостерігача на родинному святі. Я відступила на крок назад.
— Ні, Миколо. Я не буду сидіти в кутку, як непроханий гість.
Галина Петрівна втрутилася зі своїм солодким голосом.
— Ну от, я так і знала. Знову ці сцени. Миколо, сідай їсти, холоне твоя улюблена страва. Олена доросла жінка, вона сама вирішить, що їй робити.
Я розвернулася і вийшла в передпокій. Мені хотілося плакати, але я стрималася. Усередині мене щось надломилося. Це був не просто випадок із відсутнім стільцем, це був момент істини. Я зрозуміла, що за ці роки я так і не стала частиною їхньої сім’ї, і, що найгірше, мій чоловік не був готовий захистити нашу єдність.
Я вийшла на вулицю, де вже панували сутінки. Холодне повітря трохи протверезило мої думки. Через кілька хвилин двері відчинилися, і вибіг Микола.
— Олено, куди ти? Це просто вечеря!
— Це не просто вечеря, Миколо. Це твоя мати, яка відкрито показала, що мене не існує. І це ти, який погодився з цим.
— Що я мав зробити? Почати сваритися перед усіма родичами? Зіпсувати всім настрій?
— Ти мав сказати, що без дружини за стіл не сядеш. Але ти вибрав свою маму і комфорт за столом.
— Ти перебільшуєш. Вона просто стара і неуважна.
— Вона дуже уважна, Миколо. Вона порахувала всіх, крім мене. Це було зроблено навмисно.
— Я не можу з тобою зараз говорити, ти на емоціях. Я повернуся до гостей, щоб не було ще більшого скандалу, а потім приїду додому.
Він розвернувся і пішов назад у будинок. Я залишилася стояти на тротуарі, дивлячись, як зачиняються двері. У той вечір я довго блукала містом. Я згадувала всі ті моменти, коли Галина Петрівна робила мені дрібні капості, а я мовчала заради спокою в сім’ї. Я згадувала, як вона критикувала мою їжу, мій одяг, мою роботу. І кожен раз Микола казав мені потерпіти.
Коли я повернулася додому, було вже пізно. Микола сидів на кухні й пив чай.
— О, ти повернулася. Мама передала тобі трохи пирога. Сказала, що їй прикро, що так вийшло.
Я подивилася на пакунок на столі. Це виглядало як насмішка.
— Тобі справді прикро, чи ти просто хочеш закрити цю тему? — запитала я.
— Я просто втомився від ваших вічних конфліктів. Ви обидві дорослі жінки, чому ви не можете порозумітися?
— Тому що для порозуміння потрібні двоє. А твоя мати грає в одні ворота. І ти їй у цьому допомагаєш своїм мовчанням.
— Я не хочу вибирати між вами!
— Але ти вже вибрав сьогодні ввечері. Ти вибрав стілець біля дядька Степана, а не мене.
Микола нічого не відповів. Він пішов у спальню, залишивши мене одну на кухні. Я сиділа в темряві й думала про те, чи є майбутнє у нашого шлюбу, якщо в ньому завжди буде присутня третя людина, яка мене не поважає.
Минуло кілька днів, але напруга не зникала. Галина Петрівна зателефонувала мені, як ніби нічого не сталося.
— Олено, люба, я тут вирішила наступної неділі зібрати всіх на обід. Ти ж прийдеш?
— Після того, що сталося на Дні ангела? — прямо запитала я.
— Ой, ти все ще про це думаєш? Яка ти вразлива. Я ж пояснила, що це була випадковість. Не будь такою злопам’ятною, це не прикрашає жінку.
— Я прийду тільки в тому разі, якщо Микола офіційно підтвердить мою присутність і ми будемо впевнені, що для мене є місце.
— Олено, ти починаєш ставити умови? Це негарно. Я господиня у своєму домі.
— А я дружина вашого сина. І якщо ви хочете бачити його, вам доведеться рахуватися зі мною.
Вона кинула слухавку. Я знала, що тепер почнеться нова хвиля скарг Миколі на мою невихованість. І справді, ввечері на мене чекала чергова розмова.
— Навіщо ти нагрубила мамі? Вона хотіла як краще, хотіла помиритися.
— Миколо, вона не хотіла помиритися. Вона хотіла, щоб я знову проковтнула її зневагу.
— Ти робиш із мухи слона. Наша родина завжди була дружною, поки не з’явилася ти зі своїми претензіями.
Ці слова стали останнім штрихом. Я зрозуміла, що проблема не в Галині Петрівні. Проблема в тому, що Микола бачить світ її очима. Він не бачить мого болю, бо йому так зручніше.
Наступної неділі вони все ж зібралися. Я не пішла. Микола пішов один, виправдовуючись тим, що не може образити матір. Я залишилася вдома в порожній квартирі, слухаючи тишу. Я усвідомила, що повагу не можна випросити чи заслужити терпінням. Її або мають до тебе, або ні.
Коли він повернувся, він приніс чергову порцію новин про те, як весело вони провели час і як мама знову жалкувала, що мене не було. Це було замкнене коло. Я відчувала себе чужою у власній родині. Кожен такий випадок віддаляв нас один від одного все далі.
Чи варто боротися за стосунки, де тебе постійно намагаються стерти? Чи можна змінити ставлення чоловіка до матері, якщо він сам цього не хоче? Можливо, іноді краще залишитися наодинці, ніж бути частиною колективу, де тобі немає місця навіть за столом.
Як би ви вчинили на моєму місці в тій вітальні? Чи варто продовжувати терпіти заради збереження сім’ї, чи краще відразу розставити крапки? Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила вас за живе, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку, для мене це надзвичайно важливо.
