Сталося на днях таке, що не голову не налазить. Цікаво запитати вашу думку, читачі. Для початку трохи про себе розповім. Мене звуть Олена Федорівна.
Я росла у багатодітній родині, де було не прийняте недбайливе ставлення до їжі, ми берегли кожну крихту, у нас завжди хтось за кимось доїдав. Зазвичай старші за меншими. Ну а якщо вже зовсім якісь відходи – то собакам-котикам.
Я виросла, заміж вийшла, діти вже дорослі. Багато років пройшло, давно живу у міській квартирі, але економне і бережливе відношення до їжі і взагалі до продуктів у мене збереглось.
А чоловік мій – так той взагалі швидше з’їсть те, що вже почало псуватися, ніж викине, і йому від того нічогісінько не буде! Ну, такі от ми люди, ще того покоління, які розкошувати не звикли і продукти переводити тим більше.
Молодший наш син з невісткою і нашим онучком Тарасиком живуть в іншій області, тому бачимося ми зовсім не часто.
Були вони у нас два рази, поки Тарасик зовсім маленький був, а потім невістка на роботу вийшла, обставини різні заважали, і в результаті вони більше року до нас не навідувалися.
Ну а це вирвалися, відпустка коротенька у сина і невістки співпала. Приїхали кілька днів тому. Тарасику зараз майже чотири роки, вже абсолютно свідомий хлопчик.
У перший день син з батьком поїхали після перекусу у місто купити нам дещо для ремонту у спальні, а ми з невісткою й малим дома лишилися.
Розмовляємо, їсти готуємо на вечерю. А на обід супу я наварила свіжого, наваристого, з мясом, картоплею, домашньою лапшою – дуже мій син любить саме мою власноруч зроблену лапшичку, тому я і постаралася.
Сіли за стіл їсти. Малий Тарасик їв-їв, не доїв – швидко схоплюється, хапає тарілку, миттю зіскочив зі стільця, побіг у ванну кімнату і чую – спускає воду з бачка. Я круглими від подиву і обурення очима подивилася на розгублену невістку.
Що це? Я навіть слова не одразу підібрала:
– Що це за номер? Їжу? Вилив? Зроду-віку у нас такого не робилося, так не годиться! – скрикнула я. – Хто ж це навчив дитину так з продуктами поводитися?
– Чого ви, мамо? – здивувалася й перелякалася одночасно Ірина. – Ми так звикли, а куди нам ще рідкі залишки і недоїдки у квартирі дівати? Котикам до контейнерів носити? Я за дитиною принципово не доїдаю, а Артем часто не дома, та й теж не завжди хоче за малим доїдати. От ми й навчили Тарасика самого за собою прибирати. А як ще? Що ви пропонуєте?
Я стримала своє обурення, якому насправді не було меж. Спокійно сказала, що у нас так не прийнято і взагалі таке поводження з їжею не припустимо.
Невже не можна менші порціє давати? А коли людина, дитина в даному випадку, не наїлася – дати добавки. Ну але ж не викидати!
– В моєму домі таке не пройде, дорогенька! Більше тут твоя дитина ні шматочка не отримає ніякої їжі, поки не навчиш хлопця культури поведінки з їжею і цінувати старання інших, зокрема мене, бабусі! – тільки і сказала я.
Невістка сказала, що добре, мовляв, давайте так і робити, поки ми у вас у гостях.
Але потім я побачила от що: накладаєш малому зовсім трішки, він сцену влаштовує, кричить:
– Мені ще! Багато, як у мами!
Доводиться йому докладати. А він не доїдає, звичайно. Добре, якщо ми всі разом за столом, то хтось тоді за ним доїсть.
Але ось я побігла вранці на ринок, прийшла додому, зайшла руки помити – а там залишки манки плавають! Знову я все висловила невістці.
Вони наступного дня зірвалися й поїхали, думаю, з Ірининої ініціативи. Ну й нехай, нічого харчі наші переводити. Як не цінують і не поважають те, що для них купують-готують-стараються – то нехай і не їздять значить.
Автор – Олена М.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, авторське
