– Ви справді хочете, щоб я прийняла Андрія назад?, – Марія дивилася на мене холодними очима, які, здавалося, бачили мене наскрізь. – Після того, як він пішов до іншої дівчини? Ганно Василівно, ви розумієте, що він просто зневажив усе, що ми будували?
Я опустила очі. Важко було відповісти на це прямо, бо, по правді, сама я не знала, що думати. Тиждень тому мій син, Андрій, вперше зізнався, що в них з Марією все скінчено. А сьогодні я тут, у батьківському домі Марії, з тою самою родинною підвіскою, яку колись задумала подарувати нареченій сина на заручини.
З чого все почалося? Ах, так…
Андрій і Марія були разом, здавалося, цілу вічність. Вони познайомилися ще у школі, а згодом їхні стосунки переросли у щось серйозне. Марія була чудовою дівчиною: розумна, добра, працьовита. Навчання в університеті, підробітки, мрії про власну стоматологічну клініку – усе це про неї. Я була впевнена, що Андрій із нею у надійних руках.
Коли вони оголосили про заручини, я не могла натішитися. Нарешті побачу онуків! Я мріяла про цей день. Тож коли у них з’явилися перші непорозуміння, я намагалася не звертати уваги. Адже це нормально для кожної пари, правда?
Але цього разу все виглядало інакше. Марія поїхала до батьків, а Андрій, замість того, щоб як чоловік поговорити і вирішити конфлікт, просто опустив руки. “Усе скінчено, мамо”, – сказав він тоді.
Я намагалася з’ясувати більше, але син явно уникав розмови. І ось через кілька днів моя сусідка Олена, яка завжди мала що розповісти, сказала мені, що бачила Андрія в місті… із зовсім іншою дівчиною. Я не повірила своїм вухам. Мій Андрій? Той, хто все життя мріяв про сім’ю?
Мені потрібно було розібратися, тож я вирушила до його квартири. І те, що я там побачила, мене здивувало. Світловолоса дівчина, яка виглядала, як з обкладинки журналу, але зовсім не схожа на людину, яка могла б створити затишок у домі. Гучна музика, “червоненьке”, карти. Мій Андрій, наче чужий.
– Мамо, не потрібно драматизувати. Я нарешті живу! Марія завжди хотіла, щоб я був ідеальним. Але це не для мене. – Він говорив із легкістю, яка мене обурювала.
– А ця дівчина? – запитала я, хоча вже знала відповідь.
– Оля. Вона… інша. Весела, безтурботна. І знаєш що? Вона приймає мене таким, яким я є.
Я хотіла вигукувати, плакати, але стрималася. Вийшла з його квартири, не сказавши більше ні слова.
Сьогодні я сиділа навпроти Марія, яка, попри все, зберігала спокій і гідність. Вона не плакала, не скаржилася. Вона тільки сказала:
– Я любила його, Ганно Василівно. Любила так, як, мабуть, нікого не полюблю більше. Але я не буду бігати за ним і намагатися його врятувати. Людина сама має захотіти бути врятованою.
Її слова були як грім серед ясного неба. Я знала, що вона права. Андрій зробив свій вибір. Але чи справді це його вибір?
Наступного дня я вирішила поговорити з ним серйозно.
– Андрію, я не збираюся вчити тебе жити. Тобі 30, ти дорослий чоловік. Але ти мав золоту дівчину, яка б стала чудовою дружиною і матір’ю твоїх дітей. А тепер ти проміняв її на “веселу компанію”? Що далі?
– Мамо, це моє життя. Не втручайся, – відрубав він.
Але я не можу не втручатися. Це мій син. І мені неприємно, коли я бачу, як він руйнує своє життя.
Дорогі читачі, я звертаюся до вас із проханням. Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто намагатися повернути Андрія на правильний шлях? Чи залишити його самому розбиратися зі своїми помилками?
Я не хочу втрачати свого сина, але й миритися з його вибором мені важко. Ваші поради дуже потрібні.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
