Сусідки мені кажуть, щоб я з дочки зажадала через суд законні аліменти, а я краще голодувати буду, але в суд на рідну дитину ніколи не подам. Їм пшоняну кашку на водичці, а Ліді кажу по теле фону, що смакую котлетками, нехай дитина не хвилюється, у мене всього вистачає.
***
В дитинстві начебто і не була ніколи моя Аньк жаднюгою. Маленька навіть шоколадкою зі мною завжди ділилася, та й після університету, коли на роботу хорошу влаштувалася, завжди мені допомогала трохи фінансово. Подарунки часто дарувала. Я ж у райцентрі живу маленькому, а вона в область вирвалася.
«Візьми, матусю, купи собі хустку або тапочки нові», «От тобі, мамо, на солоденьке», – пропонувала донечка.
Від грошей її я тоді відмовлялася, тому що сама ще працювала, і прогодувати себе цілком могла. Але все змінилося в моєму житті, після того, як я вийшла на пенсію.
Працювала я не до 55 років, а до 60 навіть. Протягом останніх п’яти вахтеркою в нашій школі сиділа, та ще підлоги мила. Втомлювалася, звичайно, але хоч грошей на поїсти і таблетки вистачало. А як на моє місце взяли іншу, молодшу, жіночку, то я стала просто виживати на пенсію в дві з половиною тисячі гривень. З них майже дві тисяч в місяць на комуналку йде, а взимку і того більше.
Моя основна їжа – це каші, супчики на воді (варю їх на два дні), та молочку іноді купую. На такому харчуванні довго не протягнеш.
Я вже не кажу про засоби гігієни, різні там дрібниці і ліки. Що прописав мені лікар в минулому році, просто не купую. Тому що банально нема на що! Купити пігулочки і сидіти без хліба?
Дочка моя Ліда в тому році другий вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком аж в Київ. Надсилала фотографії, машину вони купили, квартиру в іпотеку взяли. Ось в Єгипет в січні літали.
Дочка мене питає про здоров’я, що смачненького готую…
Я їй весь час казала неправду, що все добре, що все у мене є. Говорила по телефону, що ось котлетками смакую, сік томатний п’ю. Хоча я вже давно забула як виглядають і котлетки і сік… Нехай дитина не хвилюється, у мене всього вистачає.
Я обманювала, а Ліда вірила. Хоча вона ж прекрасно знає, яка у мене пенсія, і які в магазині ціни.
А недавно оце я таки не витримала, і відкритим текстом попросила у дочки трохи грошей. Хотіла хоч овочів купити, буряка-моркви-картоплі, та останні шльопанці порвалися ще, де тонко – там і рветься.
Ліда на моє прохання ласкаво прощебетала: «Звичайно, матусю». А наступного дня мені на картку прийшли 500 гривень. Допомога від донечки. В той час, як вони у роскошах купаються…
Я хотіла вже назад їй відіслати ці гроші, та не знаю, як це робити через інтернет. Вона ввечері потім зателефонувала, запитала мене про гроші, чи отримала я їх? Я подякувала. Поклала трубку, а потім розревілася, як маленька.
Адже у них там в столиці сходити один раз в кафе стільки коштує! А вона єдиний раз, коли мати попросила про допомогу, дала мені ці нещасні 500 гривень.
Тепер я зареклася, що більше не буду благати її про гроші. Додумається матері допомогти, сама вишле. А ні, так ні… Буду далі розповідати про вигадане м’ясо, яке я їм кожен день…
Адже я не казали правди про своє існування, щоб її не засмучувати, а вийшло он воно як… Ліда може і справді думає, що в провінції у нас тут все даром, і тільки в столиці ціни високі… Давно вдома не була вона, давно до матері в холодильник не дивилася.
Сусідки мені кажуть, щоб я з дочки зажадала через суд законні аліменти, а я краще голодувати буду, але в суд на рідну дитину ніколи не подам.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
