fbpx
життєві історії
Сваха моя зовсім нічим не переймається. Мені б її характер. Вони онучку останній раз бачили на виписці. Я впевнена, що навіть не телефонують. Я так не можу, і вчора у них була, і сьогодні піду. Вони ж молоді. Зять, так взагалі веде себе, як дитина. Все спихнув на мою дочку. А що Ліля? Так Ліля нічого не встигає! Я просила, щоб від мене не з’їжджали. Все ж коли під боком є допомога – легше!

Сваха моя зовсім нічим не переймається. Мені б її характер. Вони онучку останній раз бачили на виписці. Я впевнена, що навіть не телефонують. Я так не можу, і вчора у них була, і сьогодні піду. Вони ж молоді. Зять, так взагалі веде себе, як дитина. Все спихнув на мою дочку. А що Ліля? Так Ліля нічого не встигає! Я просила, щоб від мене не з’їжджали. Все ж коли під боком є допомога – легше!

З того часу, як у Катерини з’явився онучка, вона постійно скаржилася на роботі, що приходить туди відпочивати.

– Вчора після роботи довелося їхати до доньки. Вона ж там сама не впорається. І попрати, і приготування, і по магазинах пройтись. Чоловік їй допомагати відмовляється. Працює. А одній їй важко справлятися.

Катерина під час цих історій воліла відвертатися і вдавати, що її це не стосується. Адже сама виростила 4 дітей. І ніхто їм із чоловіком не допомагав. Ні бабусі, ні дідусі, ні няні. Катерина справлялася самотужки. І ніхто навіть поради не давав. Ніхто не контролював.

Тільки Катерина ніяк не вгамувалась.

Та скільки вже можна. Я хочу відпочити! Я ж вчора лишилась у дочки до ранку. Вони орендують квартиру в центрі і не живуть зі мною. Ось чому їм не жилося спокійно?

– Я ж молодим цілий поверх у своєму будинку виділила. Власний особняк на свіжому повітрі з ділянкою. Що їх не влаштовувало? Вже перед самою появою дитинки зібрали речі та поїхали. У центр міста. Говорять, що зятю так ближче до роботи діставатися. А доньці до поліклініки.

Але ж батько Мирославу завжди возив на авто, куди попросить. Що за вибрики? А тепер я не можу так часто допомагати їй, як хотілося б. Тільки на дорогу доводиться витрачатися.

– Ось як ти думаєш, ми приїжджаємо до неї з батьком, коли вона виписалася, а в неї в квартирі навіть ніхто не прибирав. І нічого готового для малюка. Речі не розпакували, ліжко не встановили. Столика для сповивання і того нема. Підгузки вона склала у кут, подарунки розкидані. У холодильнику пусто. Ось що в цього зятя в голові?

Ми за все заплатили, за одномісну палату, лікарю, медсестрам У результаті тато залишився збирати меблі. В голові не вкладається! Доводиться їздити майже кожен день, щоб допомогти. У неї сил ні на що нема. От жили б із нами і горя б не знали. Та й мені простіше.

Мій чоловік вже на мене коситься, вдома нічого не встигаю. А як мені бути? Дочка на нервах, а їй не можна нервувати. Як вона без мене? Свати вдають, що внучки немає взагалі. Зустріли з кульками і все. Навіть не навідуються. Усе звалили на мене. А мені ж не легко!

Катерина зітхнула і мало не розплакалася.

Вона присіла за столик вихователя, поклала голову на стіл і закрила очі. Няня розбудила її, коли треба було йти з дітьми гуляти після сніданку.

– Як гуляти? Знову? Та там же вітер, холодно, а мені після роботи до дочки їхати.

– Тож їдьте додому!

– Ти що? Як вона без мене?

– Сама впорається. Погосподарює. Доросла вже!

– Ні! Ні! Ну, що ти за людина? Вона ж мені рідна. От з’являться у тебе онуки, тоді ти інакше заговориш. А тепер краще займися своїми справами. Я сама знаю, що робити.

Катерина лише відвернулася і пішла до дітей. Можна лише поспівчувати доньці Катерини. Та й малюкам у їхній групі. Вони весь час перебували під опікою нянечки.

Фото ілюстративне