Сваха зателефонувала наступного дня і прямо сказала: “Нехай жене їх, настав час поставити на місце”. Мій племінник вважає себе господарем у моїй квартирі, не пускаючи туди навіть рідну бабусю…
Я зателефонувала мамі сьогодні – бо у вихідні, як завжди, купа домашніх справ, а в будні – робота. Хотіла просто поговорити про дрібниці, дізнатися, як справи. А вона мені таке розповідає, що на голову не одінеш…
– Бабусю, ти чого прийшла? – голос Максима був різкий, ніби він викинув ці слова, ледь відчинивши двері.
– Максиме, любий, я до вас! Хотіла провідати, подаруночок принесла, – промовила мама, простягаючи невеликий пакунок із конвертом. Її голос тремтів, але вона намагалася усміхатися.
– Ми спимо. І взагалі, не треба було приходити без попередження, – він навіть не глянув на пакунок, а погляд його був холодний, немов крига.
– Але ж… я твоя бабуся, я не чужа людина. Я лише на хвилинку, просто подивитися на маленьку Оленку…
– Я сказав, ми спимо. Іди додому, – Максим почав зачиняти двері, не даючи мамі навіть ступити на поріг.
– Синочку… – вона намагалася втримати двері, але сил не вистачало. Його рука була сильніша.
– Все, до побачення, бабусю. Не турбуй нас, – двері зачинилися, і пролунав звук повороту ключа.
Мама залишилася стояти посеред загального коридору малосімейки. Сором, образа і фізична слабкість – все навалилося одночасно. Чужі сусіди, які вийшли на шум, поспішили їй допомогти. Викликали “швидку”, поки вона, бліда й ледь жива, сиділа на лавці біля під’їзду. Це було фіаско.
Мене звати Вікторія, маю старшого брата, Олексія, в якого син – Максим. Максим – то був перший онук для наших батьків, справжнє “світло у віконці”. Вони його просто обожнювали, няньчили, поки невістка – Світлана – закінчувала університет. Вкладали в нього всі сили та душу.
Максим виріс, звісно, трохи розпещеним хлопцем. У ньому завжди була якась “королівська” звичка поводитися з людьми. Минулого року він вирішив одружуватися. Оскільки в моїй родині стояло питання про переїзд до іншого міста, я мала порожню двокімнатну квартиру на околиці нашого міста – чудовий варіант для старту молодій сім’ї. Квартира була придбана багато років тому значною мірою завдяки фінансовій допомозі та порадам моєї мами, яка тоді вклала свої заощадження.
Я вирішила їх підтримати і запропонувала пожити там, щоб вони могли спокійно накопичити гроші на власне житло.
Максим від самого початку поводився, як повноправний власник. Він викинув мій старий диван і кілька шаф, не порадившись зі мною. Щось забрала мама на дачу, а частину меблів довелося терміново продавати за безцінь. Тоді я вирішила: “Молоді, не знають ще життя”. Моя мама, до речі, тоді вже висловлювала занепокоєння, а наша тітка Ніна – мамина сестра – била на сполох, мовляв, “це вже перебір”. Я тоді думала, що вони перебільшують.
Восени відбулося весілля. На святкуванні, під час випадкової розмови, Світлана натякнула, що “це вже їхня квартира і вони тут назавжди”. Ця фраза мене насторожила, і я промовчала. Хоча до цього я була готова навіть допомогти їм із пропискою, щоб спростити бюрократичні питання. Але після цих слів ідея прописки зникла. Вони продовжували жити, а я – спостерігати.
За кілька місяців почалися “веселі” часи – ремонт. Вони вирішили міняти вікна, знімати старий паркет і переробляти санвузол. Я зателефонувала Максиму і чітко попередила:
– Максиме, слухай мене уважно. Всі фінансові витрати, пов’язані з цим ремонтом, – це ваша повна відповідальність. Якщо я колись вирішу продати квартиру, я не буду відшкодовувати вам жодних витрат. І, будь ласка, усі суттєві зміни, всі перебудови – узгоджуйте зі мною. Це моє майно.
Він погодився, і вони продовжили ремонт.
Вони прожили там вже більше року. Регулярно оплачували комунальні послуги, і три місяці тому у них народилася донечка Оленка.
Тиждень тому у міську службу електромереж потрібні були свіжі показники лічильника. Оскільки всі документи на квартиру оформлені на мене, але мама має генеральну довіреність на вирішення всіх майнових питань, то телефон мами був у всіх базах. Вони зателефонували їй.
Мама спробувала додзвонитися Максиму – він не відповідав. Потім набрала Світлану, невістку. Та відповіла в дуже неввічливій манері. Мовляв, це не їхня справа, і хай “сама розбирається”. Мама має складні стосунки зі Світланою, але тут справа не в цьому. Треба було просто вийти у загальний коридор, подивитися на лічильник і надіслати цифри. Це ж п’ять хвилин.
І тут треба сказати головне: за весь цей рік, поки Максим жив у квартирі, яку багато років тому мама допомогла мені придбати, вона жодного разу не була у них в гостях. Жодного разу.
Десь місяць тому вона згадала мені в розмові, що вони зі свахою – Світланиною мамою, тіткою Галиною – дуже сумують. Жодна з них ще жодного разу не бачила правнучку, а їм так хотілося!
– Мамо, ну сходіть. Ви ж не чужі люди. На пів годинки. Я впевнена, вони будуть раді, – казала я їй. Навіть брат Олексій запевняв:
– Мамо, ти перебільшуєш. Звичайно, тобі там будуть раді. Просто зайди, скажи, що на хвилинку.
Вона довго вагалася, але зрештою зважилася. Взяла гроші – купила дорогий подарунок для дитини, ще щось для них, взяла конверт із сумою, яку відклала для правнучки. І пішла.
А далі стався той жахливий діалог, що його я вже описала.
Максим відчинив двері, далі коридору не пустив. Відповідь: “Ми спимо”. Він її буквально виставив, щоб зачинити двері. І це все відбувалося на очах у сусідів!
Мама, у свої 70 років, не витримала такого ставлення до себе. Їй стало погано, дуже погано. Відкачували її сусіди, вони ж викликали їй “швидку допомогу”. Чужі люди.
Вона, прийшовши до тями, зателефонувала братові Олексію. Розповіла, як її зустрів його син. Його відповідь була такою: “Мамо, не бери близько до серця. Ну незручно їм було, таке буває”. Я була вражена цією байдужістю. Я не можу собі уявити, щоб мій брат чи я зачинили двері перед рідною людиною! Або щоб наші батьки проігнорували подібний вчинок.
Наступного дня мамі зателефонувала тітка Галина – сваха – і запропонувала:
– Олено, давай разом сходимо, провідаємо дітей.
– Я вже сходила, – відповіла мама і розповіла все.
Тітка Галина була просто обурена і почала вмовляти маму зателефонувати мені і “поскаржитися на це”:
– Хай Вікторія жене їх! Прийшов час поставити цього нахабу на місце, – казала вона.
Мама, звісно, не стала мені скаржитися. Вона – дуже горда людина. Але сьогодні мені зателефонувала сусідка – жінка літня і дуже стримана – і коротко, але чітко, все розповіла. Так я дізналася деталі.
І тепер я борюся із бажанням просто негайно зателефонувати Максиму і сказати: “З’їжджайте за тиждень”. У Світланині батьки живуть у великій трикімнатній квартирі, місця вистачить.
Максим, до речі, братові пояснив, що “в квартирі не було прибрано і Світлана не дуже добре почувалася”. Але ж можна було знайти інші слова! Вони живуть у двокімнатній квартирі. Можна було зачинити двері у “неприбрану” спальню, запропонувати бабусі чаю у вітальні. На пів години! Літній жінці, якій, на хвилиночку, 70 років.
У моїй голові зараз тільки одна думка – вигнати Максима та його родину з квартири якомога далі. І, швидше за все, я дам їм час до весни, щоб вони спокійно знайшли інший варіант.
Чи маю я право так вчинити? Чи адекватна моя реакція на це “свинство”? Я не можу залишити приниження моєї мами без належної відповіді. Голова моя гуде від обурення.
Які висновки мені робити? Що ви порадите?
