Дочка моя Таміла постійно каже, що я не така, як треба, бабуся. Недавно ми взагалі посперечалися з нею через те, що я не хочу сидіти з онуками.
Я прожила нелегке, але щасливе життя. Мені всього 55 років. Досі працюю, з дому, але 6-7 годин біля монітору. Чоловік на пенсії і має купу питань по здоров’ю. Мешкаємо у приватному будинку не далеко від центра нашого міста. У мене двоє онуків – їм п’ять і сім років. Я свою дочку Тамілу народила у двадцять років і виховала її без допомоги бабусь та дідусів. Наші із чоловіком батьки жили далеко. Чоловік був військовослужбовцем, тож ми часто переїжджали з міста в місто по всій Україні. У мене самої завжди вистачало часу і на дітей, і на чоловіка, і на роботу. Якось крутилася і все встигала, хоч дуже втомлювалася.
Зараз моїй дочці 35 років, вона ніде не працює. Раніше я ніколи не відмовлялася допомогти з онуками, було тільки за радість. Вони часто ходять у гості до друзів і без дітей або виїжджають на якийсь відпочинок, і вечорами діти залишаються зі мною. І ніхто не враховував той факт, що я після роботи теж втомлююся, допомагаю у всьму чоловіку, плюс домашній клопіт. Деколи і до кухні немає сил дійти.
Наразі донька просто поставила мене перед фактом: вони їдуть на два тижні у відпустку, а онуки залишаються у нас. І тут я не витримала, сказала, що в мене теж має бути відпочинок! Все життя зі мною ніхто не рахувався, я втомилася.
Батьки мого зятя живуть із нами в одному місті, але чомусь вони дуже рідко беруть онуків до себе. Я сказала, що втомилася, нехай вирішують це питання якось самі. Дочка сказала, що я думаю тільки про себе.
Це я думаю лиш про себе? Як мати я дала їй все, що могла, намагалася їй ні в чому не відмовляти, в розумних межах, звичайно.
До цього я ніколи не відмовляла у проханні посидіти з дітьми. А варто було одного разу відмовити, і я тепер погана. Я начебто і відчуваю докори сумління, але все одно не хочу цього разу сидіти з онуками. Втомилася я дуже, думаю, що настав час «пожити для себе». Але моя Таміла, мабуть, так не вважає. Я хотіла нормально сісти з нею і поговорити, може б вона мене зрозуміла по-людськи. Але тепер вона навіть чути нічого не хоче.
Чоловік мій начебто розуміє і підтримує мене, але в цій ситуації вирішив дотримуватися нейтралітету і не хоче втручатися. Думаю, дочка згодом зрозуміє мене. Але мені хочеться пояснити їй, чому я так вчинила. Хочу побачити розуміння зараз, а не коли у неї будуть дорослі діти та онуки.
Ну, в чому я тут не права? У тому, що вважаю, що все, що я мала дати своїй дитині, я вже віддала? Я все розумію, але є якісь межі. Чому моя дочка не хоче зрозуміти, що цей період її спілкування з дітьми найцінніший, а вона намагається відгородитись від них. Потім жалкуватиме, та пізно, не повернеш жодної миті. Я колись дивлюся на фотографії, де дочка була маленькою, потім дитячий садок, школа, часто плачу за втраченими моментами. Весь час була зайнята.
А тепер ще й оце. Зайщла Людмила, дочкина свекруха сьогодні.
– Свахо, ставте чайник, поговоримо, – сваха Людмила працює недалеко від мого дому, тому на обід часто заскакує. Але я не думала, що розмова піде саме про це. Мало мені дочка сама висловлює, так вона ще й маму чоловіка підключила вмовляти мене посидіти з онуками.
Але я Люді все пояснила і відмовила. Сказала, що, звичайно, я люблю онуків, але хіба я не права у своїх міркуваннях? Вона наче зрозуміла, пішла задоволена, сказала, що все пояснить Тамілі і що вона на моєму боці.
Хочу почути думку інших бабусь, як би ви зробили у цій ситуації? Чи дійсно я не права і онуки – понад усе мають бути?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
