– Свахо, якби ви хоч двадцятку в той гаманець положили, перед тим як мені його дарувати, я б його в той же день собі в сумочку поклала, – сказала я відверто мамі свого зятя, Ользі Петрівні.
Вона зітхнула й закотила очі:
– Свахо, та я його в той же день вам купила! Думали-гадали, що ж би вам такого подарувати, і тут я вже перед виходом з дому пригадала, з яким ви обдертим гаманцем останній раз із нами по торговому центру ходили. Ось і вирішили вам приємно зробити. А ви взяли і наплювали нам у душу!, – відповіла мені сваха.
Але я б хотіла свій старий гаманець викинути і подарованим користуватися, але бентежить, що Ольга не додумалася і не вложила туди навіть двадцятки. Я ж не кажу, щоб тисячі мені туди клала, хоч копійки.
Всі ми знаємо, що пустий гаманець це до бідності і нещастя.
Але сваха цього зрозуміти не може. Я ж не думала, що вона помітить. Просто в неділю вона до мене після церкви зайшла, а я якраз з шафи колготки витягала, а він в тому ж пакетику зверху лежить. Ось та й розкрила рота: А чого? А чому?
Я і сказала як є. А чого приховувати?
– Господи, та хто це таке придумав, свахо? Це ж просто забобони якісь, – відмахнулася вона, але видно було, що її зачепило.
Я розвела руками. Ну от як їй пояснити?
З того дня наші стосунки зі свахою якось зіпсувалися. Начебто й нічого серйозного, але якась напруга постійно відчувалася. Вона перестала заходити так часто, як раніше, та й розмови стали сухими.
А все через цей нещасний гаманець.
Я й справді хотіла ним користуватися. Гарний, шкіряний, червоний – колір, як відомо, для гаманця сприятливий. Але він досі лежить у пакетику, бо пустий. А я не можу. Просто не можу, хоч як себе не переконую.
Недавно вона знову підняла тему гаманця в мене дома.
– Свахо, ви досі ним не користуєтесь?
Я зітхнула:
– Та пустий він.
– Ну й що?
– Не можна так. Пустий гаманець – до бідності.
Вона покрутила головою:
– Та годі, ви серйозно?
– Авжеж.
– Ой, свахо, ну це ж просто якісь вигадки. Думала, ви розумна жінка, – пирхнула вона.
Я аж оторопіла:
– Вибачте, але це моя думка. У кожного свої переконання.
– Та які переконання? Свахо, це просто маячня! Ви б ще сіль через плече сипали, – вона роздратовано поставила чашку на стіл.
– А я й сиплю, коли розсиплю, – не втрималась я.
– Господи…
Настрій зіпсувався. Я вирішила змінити тему, але Ольга Петрівна так і не відтаяла.
Наступного дня я розповіла про це подрузі, Ганні. Вона мене підтримала:
– І правильно ти зробила, що сказала. Гаманець без грошей – це як посуд порожній дарувати. Нехай би вже й справді хоч гривню поклала.
– От я й кажу, – зітхнула я.
Та Ольга Петрівна вочевидь мала іншу думку. Вона тепер спілкувалася зі мною лише тоді, коли щось термінове.
А гаманець? Він так і лежить у шафі.
І знаєте, я досі думаю: хіба я так уже не права? Чи справді важливо покласти хоч якусь купюру в гаманець перед тим, як дарувати? Чи, може, я просто надто забобонна?
А ви що думаєте? Чи є у вас якісь прикмети, яких ви дотримуєтесь? Чи, можливо, ви, як і Ольга Петрівна, вважаєте це пережитками минулого?
