Сватанії Іринка не хотіла. – Це пережиток минулого, – сказала дочка по телефону. – Але ми вас з Остапом чекаємо у Львові. Посидимо в ресторані. Познайомитесь зі сватами. – Ми приїхали завчасно, хвилювалися, оскільки не кожен день з зятем відбувається знайомство. Зустріч минула ідеально, а на прощання Іринка сказала. – Ну ось і все! Тепер чекайте запрошення на весілля. Та так ми його і не отримали.
Мене звуть Лариса Федорівна. У нас із чоловіком двоє дітей: син та дочка. Коли діти закінчили школу, вони одразу ж поїхали вчитися до інших міст. Іван закінчив коледж і одружився. У нього дуже хороша дружина та двоє дітей. Вони часто приїжджають до нас у гості та завжди допомагають і мені, і батькові.
А ось Іринка у нас зовсім інша.
Коли Ірина закінчила школу і вступила до університету, вона почала приїжджати до нас дуже рідко.
– Я не хочу жити у селі! Мені таке життя не подобається!
І на городі вона нічого не хотіла робити. Я все життя працювала на пошті, а чоловік працював водієм. Ми мали не дуже великі зарплати. Тому, щоб навчати дітей, ми тримали велике господарство. Все, що можна було продати, ми продавали. А гроші збирали для того, щоби навчати наших дітей.
Наші діти зуміли здобути освіту.
Про те, що наша дочка знайшла собі хлопця, ми дізналися від нашого сина Івана. Ірина до нас приїжджала рідко. А коли телефонувала нам, то вона нічого не розповідала про своє особисте життя.
Потім вона повідомила нам, що виходить заміж і хоче, щоб ми приїхали і познайомилися з майбутнім зятем і його батьками. А я дуже здивувалася. Сказала:
– А як же сватання?
– А нам це не потрібне! Це пережиток минулого!
Зустріч планувалася у дорогому ресторані. Ми з чоловіком приїхали завчасно, і дуже хвилювалися, оскільки не кожен день маємо честь знайомитись із зятем та сватами.
Іринка як тільки нас побачила, відразу ж попросила поводитися культурно, поменше говорити і більше слухати. Ми з чоловіком зрозуміли, що наша дочка просто нас соромиться. Як пізніше з’ясувалося, нас запросили в ресторан тому, що на цьому наполіг Остап, наречений Ірини. Батьки Остапа виявилися людьми заможними та інтелігентними.
Зустріч минула дуже гарно. Ми посиділи, поспілкувалися. А потім Ірина сказала, що повідомить про дату весілля. Ми поїхали додому.
Ми стали чекати з чоловіком на весільне запрошення, але так і не дочекалися. Потім ми дізналися, що наша дочка сказала Остапові та його батькам про те, що я погано себе почуваю і тому ми на весілля приїхати не можемо.
Але ж на весіллі був наш син Іван. Він спитав у сестри: чому ж Ірина не запросила нас? А вона відповіла братові, що посоромилася нас, побоялася, що ми наговоримо чогось зайвого і зганьбимо її. Іван та Ірина через це посперечалися між собою. Потім у це все був утягнутий і Остап. Звичайно, всі потім дізналися про те, що Ірина сказала не правду, і це мало не зруйнувало їхнє сімейне життя.
Ми з чоловіком дуже важко переживали такий вчинок своєї доньки. Адже ми так мріяли побачити нашу донечку у весільній сукні, побажати їй щастя. А натомість ми плакали від образи, гіркоти та нерозуміння.
Чому так сталося? Чому Ірина себе так повела?
Ми з чоловіком не знаємо: чому вона нас так соромиться. Ми ж нормальні люди.
І ось недавно вона нам повідомила, що приїде до нас у гості. І не одна, а з нашими сватами та з Остапом.
Мій чоловік категорично відмовився зустрічатися із нашою дочкою.
– Я піду до Васильовича та допоможу йому перекривати дах на гаражі! Він мене давно про це просив! А ти салати збираєшся готувати, накривати стіл для нашої дочки? Та вона ж з нами таке зробила! Нас, своїх батьків, соромиться! Я на цій зустрічі не буду бути присутнім! Дочку я вибачити не зможу! – сказав мій чоловік і пішов.
Що ж мені робити у цій ситуації? Як правильно вчинити?
Фото ілюстративне
