Свекор уже вибрав собі спальню в нашому недобудованому будинку, замовив окремі двері й домовився з майстрами про санвузол. А я, власниця земельної ділянки, дізналася про це від виконроба, який просто хотів уточнити, куди переносити перегородку.
Я стояла посеред першого поверху, де ще пахло свіжим бетоном, і дивилася на креслення. На місці моєї майбутньої кухні було написано «Кімната Г. П.». Поряд значилися душова, невеликий коридор і окремий вхід із подвір’я.
— Пане Сергію, поясніть мені, будь ласка, хто затвердив ці зміни? Ми з чоловіком планували тут кухню-вітальню, а біля сходів мала бути комора. Я особисто привозила вам остаточний план.
Виконроб почухав потилицю, відклав рулетку й здивовано подивився на мене.
— Валентино, Богдан сказав, що ви все обговорили вдома. Його батько минулого тижня приїжджав, показував, де хоче поставити ліжко, де буде телевізор. Ми ще нічого не переробляли, бо я попросив письмове погодження від власниці. Думав, ви просто не встигли підписати.
— А навіщо батькові Богдана окрема кімната в нашому будинку? Він же живе у власній квартирі, має все необхідне.
Сергій помітно зніяковів.
— Мені незручно втручатися у ваші сімейні справи, але Григорій Петрович сказав, що переїжджатиме до вас назавжди. Мовляв, є домовленість про догляд, і перший поверх тепер облаштовують під нього.
Я сперлася рукою на холодну стіну. Про яку домовленість він говорив? Хто вирішив, що мій свекор переїде до нас? І чому Богдан, із яким ми ще вчора обирали плитку для кухні, не сказав мені жодного слова?
Я набрала чоловіка.
— Богдане, приїжджай на будівництво. Зараз. І привези всі документи, які ти підписував із батьком.
Він кілька секунд мовчав.
— Валю, я тобі все поясню вдома. Не потрібно влаштовувати розмови перед робітниками. Там нічого такого немає, просто тато допоміг нам із грошима, а ми домовилися, що згодом подбаємо про нього.
— Ти мені сказав, що гроші позичив товариш із Польщі. А тепер виявляється, що твій батько вже розпоряджається моєю кухнею. Приїжджай, бо я зараз зупиню всі роботи.
За пів години Богдан стояв переді мною з таким виглядом, ніби я зіпсувала йому давно підготовлений сюрприз.
А почалося все зовсім інакше.
З Богданом ми одружилися вісім років тому. Жили в орендованій двокімнатній квартирі на околиці Вінниці, працювали, відкладали гроші й мріяли про власний будинок. Я була адміністраторкою в приватній клініці, чоловік займався встановленням систем опалення.
Мої батьки мали велику земельну ділянку в передмісті. Колись планували збудувати там дачу, але згодом вирішили подарувати землю мені. Оформили дарування через нотаріуса, передали документи й сказали, що хочуть бачити, як ми створюємо власний дім.
— Доню, ми з татом не можемо подарувати вам готовий будинок, — говорила мама. — Але земля вже є. Будуйте поступово, не поспішайте. Головне, щоб ви там були господарями.
Ці слова я добре запам’ятала.
Ми два роки збирали на фундамент. Відмовилися від відпочинку, продали старий автомобіль, частину робіт Богдан виконував сам. Я після роботи їздила на будівництво, прибирала сміття, замовляла матеріали, домовлялася про доставку.
Наш будинок мав бути невеликим, але зручним. На першому поверсі — кухня-вітальня, санвузол, комора й кабінет. На другому — дві спальні та дитяча кімната. Ми сподівалися, що згодом у нас з’явиться дитина, тому хотіли залишити для неї простір.
Григорій Петрович, Богданів батько, спочатку нашим будівництвом майже не цікавився.
Він жив сам у просторій двокімнатній квартирі в центрі міста. Колишній керівник автотранспортного підприємства, чоловік звик, що його думку вислуховують уважно, а рішення рідко обговорюють.
Між нами були ввічливі, але прохолодні стосунки.
Свекор часто повторював, що сучасна молодь не вміє розпоряджатися грошима. Йому не подобалося, що ми орендуємо житло, замість того щоб переїхати до нього. Не подобався наш проєкт, бо будинок здавався йому надто відкритим.
— Навіщо вам така велика кухня? — запитував він, розглядаючи креслення. — Раніше люди в маленьких кухнях усе встигали. Краще зробили б ще одну кімнату. Простір ніколи зайвим не буває.
Богдан тоді лише сміявся.
— Тату, це наш будинок. Ми хочемо саме так.
Я раділа, що чоловік уміє відстоювати наші рішення.
Перші непорозуміння почалися, коли ми залили фундамент.
Григорій Петрович приїхав без попередження, привіз двох знайомих будівельників і почав давати вказівки. Вони ходили ділянкою, міряли відстані й обговорювали, де краще розташувати гараж.
— Валю, ви неправильно поставили будинок, — заявив свекор. — Треба було ближче до дороги. Я б тут усе інакше спланував. Ще не пізно дещо змінити.
— Григорію Петровичу, ми вже отримали необхідні документи й погодили проєкт. Переносити фундамент ніхто не буде.
Він подивився на мене поверх окулярів.
— Ти, Валентино, дуже впевнена в собі. Але будівництво — чоловіча справа. Краще послухай тих, хто має досвід.
Богдан стояв поруч і мовчав.
Пізніше я запитала, чому він не підтримав мене.
— Валю, ну ти ж знаєш батька. Він любить командувати. Не звертай уваги, ми все одно зробимо по-своєму.
Я погодилася, хоча неприємний осад залишився.
Наступного разу свекор втрутився у вибір вікон.
Ми замовили великі панорамні конструкції, про які я давно мріяла. Хотіла, щоб із вітальні було видно сад, а взимку можна було сидіти з чашкою чаю й дивитися на засніжені дерева.
Григорій Петрович дізнався про замовлення й зателефонував Богданові.
— Ти що, вирішив опалювати всю вулицю? Такі вікна тільки для красивих фотографій. Нормальні господарі ставлять звичайні, а гроші витрачають на корисні речі.
Чоловік після тієї розмови запропонував змінити замовлення.
— Валю, може, тато має рацію? Великі вікна справді дорожчі. Нам ще дах робити.
Я нагадала, що ми вже все прорахували й внесли передоплату. Богдан погодився, але кілька днів ходив похмурий.
Потім почалися фінансові труднощі.
Матеріали подорожчали, майстри попросили більшу оплату, а в чоловіка на роботі стало менше замовлень. Ми встигли звести стіни, накрити дах, встановити вікна, але на внутрішні роботи грошей бракувало.
Я пропонувала зробити перерву.
— Богдане, будинок нікуди не втече. Перезимуємо, трохи назбираємо й продовжимо навесні. Не хочу брати кредити, які потім роками віддаватимемо.
Чоловік нервував.
— Ти не розумієш, Валю. Якщо зараз зупинимося, усе стане ще дорожчим. Майстри розійдуться, матеріали знову піднімуться в ціні. Треба завершувати хоча б перший поверх.
Через кілька тижнів він повернувся додому незвично задоволений.
Поставив на стіл пакет із продуктами, дістав пляшку соку й повідомив, що знайшов гроші.
— Пам’ятаєш мого товариша Андрія, який працює в Польщі? Він погодився позичити нам потрібну суму. Без відсотків. Повернемо поступово, за два роки.
Я знала Андрія ще з весілля. Він справді давно жив за кордоном, працював у будівельній компанії й непогано заробляв.
— А ти з ним особисто говорив? Він точно може дати стільки грошей? Може, я теж подякую йому, щоб не було незручно.
Богдан швидко відвів погляд.
— Не потрібно. Ми вже все обговорили. Він не любить зайвої уваги. Гроші переказав, я розрахуюся з майстрами.
Я попросила показати умови позики, але чоловік сказав, що між давніми друзями достатньо усної домовленості.
Мені це не сподобалося.
— Богдане, ми ж не сто гривень позичаємо. Якщо раптом щось станеться, як доведемо, скільки винні? Давай хоча б розписку зробимо.
Він обійняв мене за плечі.
— Валю, ти іноді поводишся так, ніби всі навколо хочуть нас обдурити. Андрій мені як брат. Я за ці гроші відповідаю.
Я повірила.
Роботи відновилися. На подвір’ї знову з’явилися машини з матеріалами, будівельники почали прокладати електрику й опалення. Ми вибрали плитку для санвузла, замовили двері, придивлялися до кухонного гарнітура.
А Григорій Петрович раптом став постійним гостем на будівництві.
Спочатку привіз майстрам домашні пиріжки й термос із чаєм. Потім почав цікавитися розташуванням труб. Одного разу я приїхала й побачила, що він власноруч приклеїв малярну стрічку на підлогу, позначивши майбутні перегородки.
— Григорію Петровичу, навіщо ви це робите? Ми ще остаточно не визначилися з меблями.
— Я просто дивлюся, як краще використати площу. Ти ж хочеш зручний будинок? Треба все продумати наперед.
Наступного тижня свекор привіз старий дерев’яний стіл і поставив його в майбутній вітальні.
— Тут поки постоїть. Хороша річ, міцна. У нових магазинах такого дерева вже не знайдеш.
Я попросила забрати стіл, бо майстрам потрібно було працювати.
Богдан знову став на батьків бік.
— Валю, нехай стоїть у кутку. Він же не заважає. Навіщо через кожну дрібницю сперечатися?
А потім я помітила, що Григорій Петрович почав привозити свої речі.
Спочатку старий торшер. Потім коробку книжок. Згодом невеликий телевізор Samsung, який, за його словами, не поміщався вдома після перестановки меблів.
— Я залишу це тут, бо в квартирі ремонт планую, — пояснив свекор. — У вас місця багато, не пропаде.
Я попросила Богдана поговорити з батьком.
— Ми ще самі не переїхали, а він уже склад влаштував. Нехай забере речі або знайде інше місце.
Чоловік роздратувався.
— Валю, ти перебільшуєш. Тато просто користується порожнім приміщенням. Йому шістдесят дев’ять років, невже важко піти назустріч?
Я не хотіла сваритися через коробки й телевізор. Тому знову поступилася.
Ще один неприємний випадок стався під час вибору сантехніки.
Ми приїхали в магазин, де я давно придивлялася до ванни. Хотіла поставити її на першому поверсі, щоб після роботи можна було відпочити.
Богдан несподівано заявив, що краще зробити душову кабіну.
— Тато каже, що ванна займає забагато місця. І взагалі душ зручніший для старших людей.
Я здивувалася.
— А до чого тут твій тато? Він же не буде користуватися нашою ванною щодня. Ми будуємо для себе.
Чоловік почервонів.
— Я просто передаю його думку. Не потрібно так реагувати.
Тоді я вперше помітила, що майже всі наші рішення почали залежати від бажань Григорія Петровича.
Свекор обирав місце для розеток, радив, які двері встановити, наполягав на додатковому освітленні біля сходів. Богдан щоразу пояснював, що батько має досвід і хоче допомогти.
Я вже збиралася серйозно поговорити з чоловіком, але на роботі почався напружений період, і будівництво тимчасово відійшло на другий план.
А потім виконроб попросив мене приїхати й погодити зміни.
Саме тоді я побачила креслення з кімнатою для Григорія Петровича.
Богдан приїхав на будівництво без документів. Сказав, що залишив їх удома, але пообіцяв усе пояснити.
Ми сіли в автомобіль. Я поклала креслення на коліна й запитала прямо:
— Богдане, ти отримав гроші від батька?
Він довго дивився перед собою.
— Так. Андрій нічого не позичав. Тато запропонував допомогти, а я погодився. Я боявся, що ти відмовишся, тому сказав про товариша.
— І що ти пообіцяв натомість?
— Ми підписали договір про довічний догляд. Я зобов’язався допомагати батькові, забезпечувати його необхідним і надати йому можливість жити з нами. Він передав мені гроші, які відклав після продажу гаража.
Я відчула, як у мене похололи руки.
— Ти підписав договір, у якому пообіцяв поселити свого батька в будинку, який ми будуємо на моїй землі? Без моєї згоди?
Богдан почав говорити швидше.
— Валю, я думав, ми все владнаємо. Тато вже немолодий, йому важко самому. У нас великий будинок, місця вистачить. Він не збирається втручатися в наше життя.
Я підняла креслення.
— Він уже втручається. Він вирішив, де буде моя кухня, які двері ставити й де розмістити свої меблі. А ти весь цей час брехав мені про гроші з Польщі!
Удома я попросила показати договір.
Богдан дістав його зі шухляди письмового столу. Документ був нотаріально посвідчений. У ньому йшлося про передачу коштів та зобов’язання чоловіка забезпечувати батькові догляд і проживання за погодженими умовами.
Окремий додаток містив опис приміщень, які Богдан обіцяв надати для користування Григорію Петровичу після завершення будівництва.
Я перечитала додаток двічі.
— Тут написано про окрему спальню, санвузол і вхід. Ти навіть план першого поверху приклав. Богдане, ти фактично розпорядився частиною будинку, хоча земля належить мені й ми не погоджували таких змін.
Чоловік опустив голову.
— Я хотів швидше завершити будівництво. Тато сказав, що це справедлива домовленість. Я не думав, що все зайде так далеко.
— Ти не думав? Ти підписав документи, взяв гроші, дозволив батькові командувати майстрами й місяцями дивився мені в очі, розповідаючи про Андрія!
Богдан спробував узяти мене за руку, але я відсунулася.
— Валю, я визнаю, що вчинив неправильно. Але ми вже використали гроші. Як тепер усе повернути? Ти ж бачиш, скільки зроблено.
— Це питання ти мав поставити собі до підписання договору. А тепер ми підемо до юриста й з’ясуємо, як виправити те, що ти наробив.
Наступного дня я зупинила внутрішні роботи.
Сергій отримав письмове повідомлення, що жодні зміни планування не можна виконувати без мого погодження. Я забрала додаткові ключі від будівельного вагончика й попросила вести всі домовленості через нас обох.
Григорій Петрович зателефонував майже відразу.
— Валентино, мені Богдан сказав, що ти зупинила роботи. Ти хоч розумієш, скільки грошей я вклав у ваш будинок? Я маю право знати, що там відбувається.
— Григорію Петровичу, гроші ви передали Богданові за договором, про який я нічого не знала. Землю мені подарували батьки. Я не давала згоди на ваше проживання й не погоджувала перепланування.
Свекор підвищив голос.
— То ти хочеш виставити мене за двері? Я допоміг вам завершити будівництво, а тепер мені кажуть, що місця для мене немає?
— Я хочу, щоб ви перестали вирішувати за мене, як мені жити у власному домі. І щоб Богдан виконав свої зобов’язання перед вами без використання моєї власності без згоди.
Він кинув слухавку.
Три дні ми з Богданом майже не розмовляли. Він ночував у вітальні, рано їхав на роботу й повертався пізно. Я займалася документами, записалася на консультацію до юристки й попросила батьків приїхати.
Мама, почувши всю історію, довго мовчала.
— Валю, ми дарували землю тобі, щоб ти мала свій куточок. Не для того, щоб хтось без твого відома розпоряджався ним. Але зараз головне — не сваритися навмання, а все правильно оформити.
Юристка уважно вивчила документи.
Вона пояснила, що договір Богдана з батьком не робить Григорія Петровича власником моєї землі чи будинку. Але зобов’язання чоловіка перед батьком залишаються, і їх потрібно врегулювати законним способом.
— Ви маєте окремо визначити майнові права на будівництво, перевірити всі реєстраційні документи й домовитися з Григорієм Петровичем про припинення або зміну договору. Найкраще — письмово, через нотаріуса. Самовільно ігнорувати підписані зобов’язання не можна.
Ми повернулися додому з цілим списком необхідних дій.
Увечері я поклала його перед Богданом.
— Я не збираюся жити з твоїм батьком під одним дахом. І не дозволю перетворити нашу кухню на його спальню. Якщо ти хочеш зберегти сім’ю, ми маємо повернути гроші й припинити цю домовленість законно.
Богдан довго мовчав.
— Валю, я не хочу втрачати тебе. Але де ми візьмемо таку суму? Усе вже вкладено в будинок.
Я відкрила план ділянки.
Нашої землі було достатньо для двох окремих наділів. Частина біля дороги залишалася вільною, і сусіди давно цікавилися, чи не плануємо ми її продавати.
— Ми можемо перевірити можливість поділу ділянки й продати частину. Будинок залишиться з нормальним подвір’ям, а грошей вистачить, щоб розрахуватися з твоїм батьком. Але я погоджуся на це лише за умови, що всі документи будуть оформлені відкрито й ти більше нічого не підписуватимеш за моєю спиною.
Богдан погодився не відразу.
Він кілька днів рахував витрати, переконував, що можна взяти кредит, пропонував домовитися з батьком про поступове повернення. Але я відмовилася знову жити в боргах через рішення, якого не ухвалювала.
Зрештою ми почали оформлення поділу землі.
Це зайняло майже чотири місяці. Потрібно було замовити землевпорядну документацію, перевірити можливість окремого під’їзду, погодити межі й зареєструвати нові ділянки.
Григорій Петрович тим часом вимагав зустрічі.
Ми прийшли до нього разом.
Свекор сидів за великим столом, на якому лежали його записи витрат. Він відразу почав пояснювати, що не збирається відмовлятися від домовленості.
— Я віддав вам свої заощадження не для того, щоб тепер слухати, що мене ніхто не чекає. Богдан обіцяв забезпечити мені спокійну старість. Я маю право вимагати виконання його слова.
Я сіла навпроти.
— Григорію Петровичу, Богдан відповідає за власні обіцянки. Але він не мав права обіцяти вам кімнату в будинку без моєї згоди. Ми пропонуємо повернути всю отриману суму й оформити припинення договору через нотаріуса.
Свекор подивився на сина.
— Богдане, ти дозволиш дружині так зі мною розмовляти? Я твій батько, а не стороння людина.
Чоловік уперше не став виправдовувати його слова.
— Тату, Валя має рацію. Я приховав від неї домовленість і поставив нас усіх у складне становище. Я поверну гроші. Але ми не будемо перебудовувати дім під твої потреби.
Григорій Петрович підвівся.
— Значить, дружина тобі дорожча за рідного батька? Добре, я це запам’ятаю. Тільки не приходьте потім просити допомоги.
Ми пішли, не домовившись.
Ще кілька тижнів свекор відмовлявся обговорювати повернення коштів. Телефонував Богданові, переконував, що я налаштовую сина проти нього, пропонував залишити все як є.
Я більше не втручалася в їхні телефонні розмови. Лише нагадувала чоловікові, що жодних нових усних обіцянок бути не повинно.
Покупець на вільну частину землі знайшовся наприкінці літа.
Це була молода пара, яка хотіла збудувати невеликий одноповерховий будинок. Вони уважно оглянули ділянку, перевірили документи й погодилися на запропоновану ціну.
Перед продажем я кілька разів ходила вздовж нової межі. Було шкода віддавати частину землі, яку подарували батьки. Там росли дві молоді яблуні, посаджені ще Миколою, моїм татом.
Одну яблуню вдалося залишити на нашій частині. Другу покупці пообіцяли зберегти.
Після оформлення продажу ми з Богданом пішли до нотаріуса разом із Григорієм Петровичем.
Свекор прийшов похмурий, майже не дивився на мене. Нотаріус перевірив документи, сторони погодили порядок розрахунку й підписали угоду про припинення попередніх зобов’язань після повернення коштів.
Гроші Богдан переказав батькові банківським платежем. Ми отримали підтвердження розрахунку й належно оформлені документи.
Григорій Петрович поклав свій примірник угоди в портфель.
— Я сподівався, що матиму поруч сім’ю, а не людей, які рахують кожну копійку.
Я відповіла спокійно:
— Сім’я починається з чесної розмови. Якби ви прийшли й відкрито сказали, що хочете жити з нами, ми могли б обговорити це. Але ви вирішили все без мене й поставили перед фактом.
Він нічого не сказав.
Відтоді свекор до нас не приїжджав. Іноді телефонував Богданові, але розмови були короткими. Чоловік кілька разів пропонував допомогти батькові з покупками чи побутовими справами, проте Григорій Петрович відповідав, що впорається сам.
Я не забороняла їм спілкуватися. Навпаки, сказала Богданові, що він може відвідувати батька, допомагати йому, підтримувати зв’язок. Але будь-які фінансові зобов’язання, які стосуються нашого спільного життя, ми тепер обговорюємо заздалегідь.
Будівництво відновили восени.
Першим ділом я попросила Сергія повернути початкове планування. Перегородку, яку майстри встигли частково підготувати, прибрали. На місці майбутньої кімнати Григорія Петровича знову з’явилася наша кухня-вітальня.
Ми встановили ті самі великі вікна, про які я мріяла. Купили простий кухонний гарнітур, недорогу плиту й стіл, за яким могли б сидіти гості.
Від дорогої ванни довелося відмовитися через нестачу коштів. Зате ми зробили зручну душову й залишили місце, щоб згодом облаштувати другий санвузол.
Переїхали ми наприкінці листопада.
У будинку ще не було міжкімнатних дверей на другому поверсі, частина стін залишалася без остаточного оздоблення, а на подвір’ї замість доріжок лежали дерев’яні піддони.
Але вперше за довгий час я спокійно розставляла речі, знаючи, що ніхто не приїде без попередження й не почне переставляти меблі на власний розсуд.
Богдан теж змінився, хоча не відразу.
Спочатку він болісно реагував на кожне моє прохання погоджувати витрати. Казав, що почувається школярем, якого постійно перевіряють.
Я пояснювала, що справа не в контролі, а в довірі, яку доведеться відновлювати вчинками.
Ми завели спільну таблицю витрат, окремо записували платежі за будівництво, домовилися не брати великих позик без обговорення. Усі важливі документи зберігали в одному місці, доступному нам обом.
Одного вечора Богдан повернувся з роботи й поклав на стіл рекламний буклет магазину побутової техніки.
— Валю, я знайшов хорошу посудомийну машину Bosch. Але поки нічого не замовляв. Хотів спочатку порадитися з тобою, чи можемо ми собі це дозволити.
Я усміхнулася.
— Давай спочатку закінчимо підлогу в коридорі. А машину купимо трохи пізніше.
Він погодився без суперечок.
На початку весни ми посадили біля будинку кущі гортензій і кілька троянд. Я хотіла зробити невеликий квітник уздовж доріжки, а Богдан узявся майструвати дерев’яну лаву для подвір’я.
Одного разу до нас приїхали мої батьки.
Тато довго ходив ділянкою, роздивлявся молоді дерева, перевіряв, як працює водостік. Потім зупинився біля тієї самої яблуні, яку ми залишили після поділу землі.
— Добре, що зберегли, — сказав він. — Я її садив, коли ти ще в університеті навчалася. Думав, колись тут стоятиме твій будинок.
Мама принесла домашній пиріг, ми накрили стіл у вітальні й уперше повечеряли всі разом у новому домі.
Богдан майже не говорив. Пізніше, коли батьки поїхали, він вийшов до мене на подвір’я.
— Валю, я сьогодні дивився на твого тата й думав, як по-різному наші батьки поставилися до цього будівництва. Твої подарували землю й не вимагали нічого натомість. А я дозволив своєму батькові вирішувати за нас, бо боявся йому відмовити.
Я поправила рукав светра й подивилася на освітлені вікна будинку.
— Богдане, мені не потрібні постійні вибачення. Я хочу знати, що наступного разу ти скажеш мені правду, навіть якщо вона буде неприємною.
Він кивнув.
Ми не стали тієї миті обійматися й обіцяти одне одному, що більше ніколи не сваритимемося. За минулий рік було сказано надто багато образливого, і деякі речі ще потребували часу.
Григорій Петрович так і не прийшов подивитися на завершений перший поверх. Богдан іноді їздив до нього сам. Я не наполягала на зустрічах і не збиралася робити вигляд, що нічого не сталося.
Землі в нас тепер менше, ніж було спочатку. На другому поверсі досі чекають ремонту дві кімнати. Деякі покупки ми відклали на невизначений час, а замість великої тераси поки маємо звичайні дерев’яні сходинки.
Проте кухня залишилася кухнею. Мій робочий стіл стоїть біля вікна, а у вітальні є місце для великого сімейного столу. Жодна кімната не має чужого імені на кресленні.
Нещодавно Богдан запропонував зробити додаткову спальню для гостей на другому поверсі.
— Може, колись твої батьки захочуть залишитися на кілька днів. Або моя сестра приїде з дітьми. Було б зручно.
Я погодилася, але попросила спочатку разом намалювати план.
Ми сіли за стіл, розклали чистий аркуш, узяли олівець і почали обговорювати розміри кімнати. Богдан пропонував поставити шафу біля дверей, я хотіла залишити більше місця біля вікна. Ми сперечалися, сміялися, кілька разів перемальовували схему.
І ніхто з нас не телефонував Григорію Петровичу, щоб запитати, як правильно.
А ви змогли б пробачити чоловікові такий обман і продовжити будувати з ним спільне життя, чи після таємного договору з його батьком уже не повірили б жодній обіцянці?
