Свекруха дочки Марти також з мого села, але коли діти їхали з Черкас, то завжди тулилися у мене, хоча, як все вияснилось, не сильно вони мене й любили. Я ж їх до роботи заганяю, а вони все упираються. В одному домі ми не уживалися. Тому Марта запропонувала хороший варіант. Я дарую їм ділянку, а вони будуються і живуть окремо. Все то добре, але подвір’я одне, а працюю на ньому я сама.
Марта зі своєю мамою ніяк не могла порозумітися. Але батьківська хата — це те, від чого вона відмовитися не могла. Її буквально тягнуло туди. Чоловік дівчини також дуже любив це місце.
На вихідні вони завжди приїжджали до рідного селища. Гуляли в лісі, допомагали матері по господарству та милувалися заходами сонця. Відносини з батьком були незрозумілі. Вони нагадували кішку з собакою, які ні в чому не могли досягти компромісу.
Свекруха жила в цьому самому селищі, але Марта завжди тулилася у матері.
Згодом теща і на зятя перекинулася, але Павло терпіти не хотів — одразу відповів їй коротко і ясно.
Родичка його роботою завантажувала і стояла, як наглядач. Хіба ж можна таке терпіти? Втомившись від постійних конфліктів, діти запропонували мамі, здавалося б, вигідну пропозицію.
Вона мала величезну ділянку землі, тому діти попросили виділити якусь частину для будівництва маленького будиночка. Теща погодилася.
Невдовзі вони взялися до справи і поспішили виїхати з задушливого міста.
Діти займалися своїми справами, а теща своїми, ніхто нікому не заважав. Але через кілька місяців вона знову почала керувати дітьми та вказувати, як їм жити та що робити.
– Мамо, нам треба з будинком усе закінчити, я не можу ще й за городом стежити, — сказала матері Марта.
– А на подвір’ї я все робитиму? Він, між іншим, спільний! – обурилася жінка.
Далі більше. Коли діти закінчили внутрішнє оздоблення та остаточно перевезли речі, теща вигадала нову проблему.
Їй не подобалося, що вони її ігнорують.
– Ви сидите у своїй хаті, а мені чоловічої руки не вистачає, – говорила вона так, що всі в селі чули.
Усі претензії молоді люди пропускали повз вуха, адже вони всіляко допомагали родичці, але їй все було мало. Коли розгорілась чергова “буря”, вона заявила:
– Не хочу більше такого сусідства. Не треба мені тут свої порядки наводити. Більше не хочу вас тут бачити, їдьте до свого міста!
Марта з’ясовувати нічого не стала – взяла та поїхала. Виною вона не почувається, як і її мама. Вони не спілкуються, не телефонують, лише зрідка перекидаються сухими повідомленнями в соціальній мережі.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
