Ох, не знаю, чи писати це як сповідь, чи як комедію з життя. Але почну спочатку, бо інакше не зрозумієте, як я дійшла до такого, ну, скажімо так, крайнього рішення.
Чоловік мій був у відрядженні — поїхав аж на три дні. І саме в цей час вирішила завітати до нас його мама.
“А що?” — сказала вона в трубку. — “Тебе вдома троє дітей, без мене ж важко буде, не справишся!”
“Та ні, мамо, усе нормально, дякую”, — намагалася я акуратно пояснити, але де там. Вона вже вирішила, що приїде, і за кілька годин була в нас на порозі з дорожньою сумкою й коментуванням мого халата:
— Щось ти вже цей халат затаскала, чи що?
Я тільки глибоко вдихнула й вирішила не сперечатися.
Отже, обід. Знаючи її прискіпливість, я приготувала свій фірмовий борщ, на який чоловік завжди каже, що “в ньому душа є”. Із чим він це порівнює, я не знаю, але свекруха явно не була згодна.
Сидить вона за столом, бере ложку борщу, повільно підносить її до очей, ніби досліджує під мікроскопом.
Потім нахиляється ближче, мружиться, мов намагається щось побачити на дні тарілки. Тоді повертається до мене й каже:
— А де квасоля?
— У цьому борщі немає квасолі, — відповідаю я.
— Як це немає? Борщ без квасолі
— Це не борщ. Це просто суп, розумієш?
Вона ставить ложку назад у тарілку, дивиться на мене зі співчуттям і додає:
— Ну як ти годуєш мого сина?
Я мовчу. Що тут скажеш?
Потім були млинці. Ну, думала я, млинцями вже нікого не здивуєш — що тут може бути не так? А ні! Виявляється, вони в мене “засухі”, і “коли їх ріжеш, аж тріщать”.
— У тебе пательня якась не така, мабуть, — озвучує діагноз свекруха, ковтаючи воду після того, як з’їла половину млинця.
Голубці теж не пройшли її тест. Мовляв, рис у них переварений, а капуста недоварена. Котлети — “якісь плоскі”.
Медовик, який я готувала ввечері спеціально до її приїзду, був “не такий духмяний, як робить вона”.
— У тебе, мабуть, мед не домашній? — уточнює вона.
Я вже почала підозрювати, що наступною фразою буде: “І чоловік у тебе не домашній”.
Поки все це відбувалося, я намагалася триматися. Діти хоч і відчували напругу, але були зайняті своїми іграми й не надто звертали увагу на наші “дружні розмови”.
Але коли вона після обіду почала прибирати на кухні й коментувати кожен рух — “У тебе не там стоїть цукорниця”, “Цей чайник давно пора викинути”, “А каструля у тебе явно для одноразового використання”, — у мене здали нерви.
Я акуратно сказала:
— Мамо, мені здається, вам варто трохи відпочити. Може, поїдете додому, поки чоловіка немає? І приїжджайте потім, коли Діма буде вдома.
Вона подивилася на мене з таким виразом, ніби я тільки що запропонувала її ложку перцю зʼїсти. Але, на моє здивування, нічого не сказала, зібрала речі й тихо пішла.
Коли чоловік повернувся з відрядження, я одразу зрозуміла, що мама вже йому все “пояснила”.
— Ти виставила мою маму? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Я не виставляла, вона сама пішла, — почала виправдовуватися я.
— Ага, сама. Просто так вирішила посеред візиту поїхати додому?
Я відчула, як починаю закипати.
— А ти знаєш, чому вона вирішила поїхати? Бо їй не підійшов мій борщ, мої голубці, мої млинці, котлети й навіть медовик. Все було не так!
Чоловік зітхнув, сів на диван і потер очі.
— Вона просто сказала свою думку і хотіла допомогти.
— Допомогти?! — я не стрималася. — Вона критикувала кожну дрібницю, навіть як стоять ложки в шухляді!
Ми так і не дійшли згоди. Чоловік усе одно був упевнений, що я “підштовхнула” його маму до того, щоб вона поїхала.
А я, чесно кажучи, не знаю, як тепер будувати з нею стосунки. Одне я зрозуміла точно: більше вона не їстиме мого борщу.
Автор – Олена Пелюстка
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
