Мої стосунки зі свекрухою були ідеальні. При зустрічі ми мило посміхалися один одному, а за очі терпіти не могли. За її словами я була не тією дівчиною, яка потрібна її синові. Але тим не менше весілля відбулося.
Батьки чоловіка не брали участі в організації весілля, лише прийшли як гості і не більше.
Буквально через тиждень після весілля, свекруха мені заявила, що весілля було нормальне, але у її сестри була краще. До чого ці слова були? Я не знаю. Може хотіла мене зачепити цим. Я не надала значення.
У подальшій мого сімейного життя для мене було важливо лише настрій чоловіка.
На інших членів сім’ї я не звертала увагу. Але настрій мого чоловіка прямо залежало від зустрічей з його мамою. Після них він ставав злий і зривався на мені. До мене з’явилися претензії.
Пізніше я зрозуміла, що свекруха йому наодинці висловлює яка я погана господиня, обговорює мене як зовні, так і характер. Згодом чоловік охолов до мене. Але я як і раніше хотіла зберегти сім’ю. Але мої спроби були без успішні.
Ми розійшлися.
Через тиждень після розлучення я дізнаюся про чудо. Дитина була довгоочікувана. Я вирішила народжувати. З чоловіком ми так і не помирилися. Він став агресивний до мене. Почав погрожувати. Але з часом зник з мого життя. Свекрусі теж був не потрібен онук.
І ось через кілька років настав той самий момент, який я так довго уявляла. Мені подзвонила свекруха. Я була в шоці від дзвінка. Не раз представляла цей момент і репетирувала мова.
Але піднявши трубку я розгубилася. Я почула тихий голос, який просив у мене вибачення. Свекруха тихо шепотіла слово «пробач, пробач нас, будь ласка, заради Бога.». Я відповіла, що не тримаю зла і давно пробачила.
На той момент так це і було. Але свекруха і раніше твердила слова «пробач». Я поцікавилася чи все у неї добре. Але у відповідь нічого не почула, тільки гудки у слухавці.
На наступний день я поцікавилася у моїй спільної знайомої про життя колишніх родичів. Виявилося, що колишня свекруха лежить у психіатричній лікарні. До неї рідко хто приходить.
Колишній чоловік давно живе в іншому місті, має хорошу роботу, можливості, квартиру, машину. Але як і раніше самотній. Не зміг побудувати своє особисте життя.
Мені їх стало шкода. Ми зібралися разом з сином і поїхали в психіатричну лікарню. Зайшовши в палату, ми побачили маленьку суху стареньку. У неї набігли сльози. Вона встала на коліна.
Ні, вона не була божевільною, просто виявилася нікому не потрібною. Син давно вже забув дорогу до своєї матері і тепер вона виглядала дійсно нещасною жінкою.
Коли ми йшли я почула від неї, що їй тепер легше жити і може спокійно піти… А я пообіцяла до неї прийти знову.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
