Свекруха моя, одразу скажу, жінка досить заможна. У неї держстаж, причому на керівничій посаді, і пенсія в неї, ну, десь біля 20 тисяч гривень, а то і більше.
Коли у неї місяць тому був ювілей, ми з чоловіком їй подарували золотий ланцюжок і підвіску, вона дуже давно хотіла.
А вчора був у мене день народження, і свекруха мені подарувала кулінарну книжку. Причому не найдорожчу, не найгарнішої якості, і це при тому, що вона прекрасно знає, що я практично не готую і не збираюся ніколи цього робити.
Я спробувала не показати розчарування, але, чесно кажучи, зробити це було важко. Мама чоловіка вручила мені цю книжку з таким виглядом, ніби це найдорожчий подарунок у світі, і чекала моєї реакції.
Я подякувала, звичайно, бо що ще робити в такій ситуації. Але десь всередині мене закипало обурення.
— Ой, дякую! — сказала я, гортаючи сторінки. — Гарна книга, мабуть.
Свекруха всміхнулася.
— Та це ж класика! Я свого часу по ній усе вчила! Ти ж розумієш, що жінка повинна вміти добре готувати. І почати ніколи не пізно!
Я ледь не поперхнулася тістечком. Ну точно, куди ж без цього? Мені тридцять, я давно живу своїм життям, працюю, заробляю, облаштовую будинок, але ні, головне — чи вмію я готувати борщ чи голубці. Та не вмію!
— Ну, я ж не дуже люблю готувати. і ви всі це знаєте, — спробувала я пояснити.
— То навчишся! — махнула рукою вона. — Ти ж у нас дівка розумна.
Я подивилася на чоловіка, шукаючи підтримки. Він мовчки жував салат і робив вигляд, що взагалі не розуміє, про що мова.
Знаєте, справа навіть не в самій книзі. Справа в тому, що цей подарунок був символічний. Він ніби говорив: «Ти не така, як треба. Ось, бери й виправляйся».
Ми з Галиною Петрівною знайомі вже багато років, і вона прекрасно знає, що я не планую присвячувати себе кухні. Але їй це не подобається, і ось результат.
Я довго думала, чи варто це обговорювати. Але чим більше думала, тим більше мене це гризло. Наступного дня я вирішила поговорити з чоловіком.
— Слухай, ну це ж якось нечесно, — почала я. — Ми їй даруємо золото, а вона мені книжку з рецептами.
— Та не бери в голову, — сказав він. — Що поробиш. Для неї це нормально.
— Але для мене — ні. Я ж не подарувала їй, наприклад, книгу про виховання онуків, натякаючи, що вона погана бабуся.
Чоловік зітхнув.
— Ну і що ти хочеш? Щоб вона наступного разу тобі гроші поклала в конверт?
— Я хочу, щоб вона мене сприймала такою, яка я є, а не намагалася змінити!
Ігор мовчав. Я зрозуміла, що розмову можна закінчувати.
Через кілька днів свекруха прийшла в гості. Я вирішила, що раз вона настільки цінує кулінарію, то має спробувати мої «досягнення».
Взяла книжку, відкрила перший-ліпший рецепт, приготувала щось максимально несмачне — таке, що й коту не хочеться дати.
— Ой, яке цікава страва! — сказала вона, коли я поставила тарілку перед нею.
Я всміхнулася.
— Так! Якраз з тієї книжки. Дякую вам за неї. Тепер тільки за нею і готуватиму!
Мати Ігоря взяла ложку, спробувала, на її обличчі з’явилася дивна гримаса.
— Хм, якесь воно дивне в тебе, Оленко. Може, трохи не доварене?
— Та ні, все точно за рецептом! Ви ж самі казали, що книжка — класика.
Галина Петрівна нічого не відповіла. Але в її очах я побачила: урок вона зрозуміла.
Але питання залишилося відкрите все рівно. Як мені будувати стосунки зі свекрухою, якщо вона постійно намагається мене змінити під свій ідеал?
Я вже не знаю навіть, як це їй донести, що ми кожного дня заходимо в нашу кулінарію, де після 20 години навіть скидки на різні стави, у купуємо собі все на кілька днів у перед.
І нас з чоловіком і сином це цілком влаштовує, а ось мою свекрушеньку – ні!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
