Свекруха моя покинула нас зовсім недавно і так раптово, що ми всі ще не оговталися. Чомусь усім здавалося, що ця мила, душевна, добра жінка житиме вічно.
Свекруха завжди ставилася до мене, як до дочки.
Після весілля сина Марія Петрівна розміняла свою квартиру – допомогла нашій молодій сім’ї вирішити житлове питання, сама залишилася з молодшим сином в однокімнатній. Квартира, щоправда, велика, з коморою, та все ж таки. Багато разів свекруха виручала мене з дітьми — забрати, доглянути, посидіти на лікарняному. Онуки любили її, і я теж її любила.
Єдине питання, в якому я ніколи не могла зрозуміти Марію Петрівну, – її ставлення до молодшого сина. Свекруха взагалі була велелюбна натура, але любов до молодшого перейшла всі межі.
Старшого сина Миколу, який згодом став моїм чоловіком, свекруха народила рано, у студентстві, і він ріс, як багато дітей тієї пори, з ключем на шиї. Втім, він не в претензії – виріс веселим, самостійним, впевненим у собі. Просто може і суп зварити, і дірку зашити на шкарпетці, і пилосос полагодити, і косметичний ремонт в кімнаті зробити.
А потім, уже у досить зрілому віці, свекруха народила Вітю.
Вітя народився слабеньким, ріс кволим, і мати постійно тремтіла за нього. Про жодні садки для Віті не було й мови, до школи його до сьомого класу водили за руку. Уроки з ним теж доводилося робити, сидячи поруч — у науках Віктор не блищав. Мама пішла з роботи і влаштувалася мити підлогу в найближчій офісній будівлі:
– Зате я о пів на сьому ранку вже вдома! — раділа вона. — Готую сніданок, буджу дитину, веду до школи! І весь день вільний! Він у мене взагалі довго не знав, що я працюю, думав, мама в нього – домогосподарка, – ділилася якось зі мною Марія Петрівна.
Про те, що йти на роботу доводилося вночі, свекруха нікому не говорила.
Віктор так і прожив за ручку з мамою. Мама годувала, вранці подавала шкарпетки та сорочки, збирала сумку на завтра, клала в кишеню хустку. Мама завжди знала розклад занять – спочатку в школі, потім у платному університеті, де Вітічка навчався чи то на психолога, чи на соціолога, чи ще на щось таке малозрозуміле.
Минулого року Вітя із гріхом навпіл здолав науку, отримав диплом та успішно осів удома. Старалися вони з мамою, звичайно, знайти роботу, та якось усе не було гідною для Віті. Хоча кілька разів навіть десь пробував він працювати, але, здається, навіть місяці не протримався, пішли з якихось надуманих причин. Словом, так і жили з мамою, тихо і самотньо, на мамину пенсію та заробітки. Мати ніколи про гроші вголос не говорила, а Віктор не питав.
Я дивилася на все це з часткою скептицизму, але говорити щось Марії Петрівні не вважала вправі.
Та, напевно, й нічого не змінилося б від моїх слів. А псувати стосунки із хорошою свекрухою зовсім не хотілося. Не моя це справа – повчати життю дорослу людину.
А за три місяці до свого кінця свекруха почала жалітися на здоров’я, пішла лікарями, але було вже пізно. Підхопилися, побігли, підключили всіх, кого можна, але марно. Марія Петрівна згасла, як свічка, за лічені тижні буквально у мене на руках. Останні її слова та занепокоєння були про вітю. Благала, щоб не кидали, щоб наглядали, не дали хлопцеві пропасти. Я, ковтаючи сльози, обіцяла «не кидати» – а що ще казати вмираючою.
Від свекрухи залишилася однокімнатна квартира з прописаним у ній Вітею, невелика, мабуть, накопичена насилу сума грошей у кілька десятків тисяч гривень, і, власне, абсолютно непристосований до життя Вітя, про якого я обіцяла дбати.
Тільки ось як це зробити на практиці?
Вітя абсолютно не від нашого світу. Митися його треба вмовляти, білизну переодягнути – нагадувати, газ включати не вміє, щоб зварити собі сосиски — і мова не йде. З грошима поводитися не уявляє як, мама навіть у магазинах розплачувалася завжди сама, Віті з собою давала булочки та сік, грошей він ніколи і не просив.
Той факт, що треба платити за квартиру, світло та телефон – для брата чоловіка став мало не відкриттям. Чи це любов свекрухи винна, але невже можна однією опікою такою зробити людину настільки немічною?
Що тепер із ним робити, абсолютно незрозуміло. «Усиновити», забрати собі третьою дитиною? З’їхатися всім? Я якось не готова, закотивши рукави, братися за виховання дорослого вже за віком чоловіка. А залишити його напризволяще — пропаде.
Мабуть, треба його якось влаштовувати на роботу, але як і куди, ми з чоловіком навіть на уявляємо, і взагалі вже сумніваємося, що він зможе хоч десь працювати. Якийсь він не від цього світу. Як він вивчився, хай і в шарашкіній конторі, тепер для мене цілковита загадка.
Затарювати його раз на тиждень їжею, та хай як хоче? Немитий, нечесаний, так і сидітиме біля телевізора в чотирьох стінах? Свекруха за нашими дітьми свого часу дивилася сумлінно, коли її просили. Тому і я її сина не можу покинути.
Татко Віктора невідомий, єдині близькі йому люди – сім’я брата, тобто ми. Ось як бути з цим “подарунком долі”?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
