Мене звати Ольга, мені 36 років. Вийшла заміж за хлопця з нашого села. Всі коли дізнавалися, що я чекаю дитину від Ореста з сусідньої вулиці, хапалися за голову.
Ми з ним, можна сказати, не зустрічалися. Я сама не знаю, як так вийшло, але маємо те що маємо.
Річ в тому, що Орест був таким “поганим хлопцем”. Де сутичка – там він. В нього багато друзів було, але всі вони є, як він, любили “веселу” компанію і без “мутненької” нічого не обходилось. Мені на той час було вісімнадцять. Це зараз я розумію, що з такими “крутими” краще не зв’язуватися.
Після весілля я переїхала в його хату. Жив він з молодшим братом і мамою. Тата вже давно немає на цьому світі. За декілька місяців на світ з’явився перший син, а через півтора року і другий.
Виховувала хлопців я сама. Чоловіку було на нас начхати. Він ще досі живе, ніби холостяк.
Через деякий час молодший брат одружився, а його теща жила і працювала в Італії вже багато років.
Через три роки після весілля брат з дружиною, і в них на той час вже була перша дочка, переїхали жити в Італію. За деякий час до них переїхала і моя свекруха.
Словом, в цьому будиночку ми залишилися з Орестом і хлопцями одні. Я при першій же можливості пішла працювати. В нас в селі є база відпочинку і я влаштувалась помічником повара. Орест перебивався підробітками на будові.
Відколи вийшла заміж, не можу сказати, що якесь щастя мала. Як прожити з дітьми думала лише я. Чоловік пильнував друзів і кабак.
Ще під час корони в нас почались великі проблеми з грошима. Я толком не працювала (все було закрите), чоловік приносив додому копійки.
Але ще якось з допомогою моїх батьків ми витягнули. А ось після повномасштабного вторгнення ще гірше стало.
Брат Ореста, наш кум. Він хрестив першого сина.
І найгірше було те, коли з нашого села всі, хто мав можливість, виїжджав за кордон (хоча ми в певній безпеці були, але все рівно страшно), нам ніхто навіть не запропонував поїхати з хлопцями в Італію.
Мало того, свекруха, прекрасно знаючи свого сина, не вислала нам навіть десять євро.
Перший рік був дуже важкий.
Я здивована, бо ніби й найближчі родичі, але мене навчило те, що потрібно розраховувати лише на себе.
Я подумую про те, щоб розлучитись з Орестом, просте не знаю, куди маю подітись з дітьми. Ця хата чоловіка, а з моїми батьками живе молодша сестра з сім’єю. Ніхто нас там не чекає.
Ось таке у мене життя. Натворила я справ замолоду, а тепер розхльобую…
Автор Наталя У.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
