Ми з Сашкою, дружиною брата мого чоловіка, дружимо. Років 4 вже, якщо не більше. Знайомі ще зі школи – вчилися в паралельних класах, але не спілкувалися. Потім, коли вона стала дружиною Іллі, ми зблизилися.
Тема у нас була – турбота свекрухи. Не зрозумійте мене неправильно, мама наших з Сашею чоловіків – хороша жінка. Ми їй вдячні за їх виховання і те, що вона доклала всіх зусиль, щоб дати дітям освіту. Але це не привід нас опікати постійно – ми не маленькі дівчинки.
Спочатку у мене склалося відчуття, що я – не дружина її сина, а нова дитина. Солодкий голос в розмовах, манера спілкування як з маленькою дитиною. Таке зверхньо-поблажливе ставлення. Як до нерозумного дитятка.
Я відразу постаралася дистанціюватися. Подібне ставлення дратувало. Я відмовилася жити у свекрухи, вважаючи за краще знімне житло. Надалі ми з чоловіком взяли кредит. А Саша з Іллею вирішили не зв’язуватися з кредитами, як ми з чоловіком, а збирати на своє житло, живучи з Вікторією Анатоліївною.
Майже кожен день Саша писала мені в меседжерах. Варто їй чхнути днем чи о третій годині ночі, Вікторія Анатоліївна її будить (стуком у двері – для свекрухи табу ломитися в спальню до молодих) і поїть журавлинним морсом, типу вночі краще засвоюється.
Варто було поранити палець та відразу швидку викликала і заборонила будь-яку роботу по дому на місяць. Часом гіпертрофована турбота свекрухи набувала зовсім дивні обриси: вона купила Сашкові спеціальний гель для жіночої гігієни, перейнялася купівлею дорогих гумотехнічних виробів номер два.
А одного разу в Сашкові зимові чоботи були приклеєні 2 прокладки – щоб ногам тепліше було.
Ілля не бачив проблеми: мама завжди бездоганно ввічлива з його дружиною, біжить виконувати всі її примхи на першу вимогу (Саша ввечері поскаржилася, що вафлі скінчилися, Вікторія Анатоліївна прокинулася о 5 ранку і напекла цілу купу вафель), намагається передбачати всі бажання Саші. З його точки зору мама – свята жінка.
Самий смак цієї «турботи»: робити тільки те, про що не просили. А якщо про щось попросили, то «я втомилася, я і так то-то і те-то для тебе роблю». Така показна гра на публіку.
Я до цього звикла і змирилася. Все краще, ніж вона б їздила до нас додому і командувала. Або грошей вимагала. Або за синочком горою стояла. Загалом, не найгірша свекруха мені дісталася. Тим більше, разом ми не живемо.
Саша теж якось пристосувалася. Десь схитрує, десь уваги не зверне. Так і жили.
Нещодавно я купила собі дутики (зимове взуття) зі знижкою. Я не витримала і скинула їх фото Саші, похвалитися. Вона теж так робить – наші відносини дозволяють подібну переписку. Саша за мене пораділа і відправила смайл.
Сама історія трапилася вже після цього листування. Вікторія Анатоліївна, в пошуках чогось в інтернеті на Сашиному ноутбуці, «випадково» відкрила Сашину сторінку і зайшла в наш діалог.
Потім вона подзвонила мені і запитала, який у мене розмір взуття.
– Вам навіщо? – насторожилася я.
Ну не задаються такі питання просто так.
– Шкарпетки тобі зв’яжу.
Відповідь мене не заспокоїла, тим більше я ні разу не бачила Вікторію Анатоліївну за в’язанням. Може, вирішила вчитися? Або вміла, але часу не було? Я сказала – 37. Розміру виявилося мало, мені довелося поміряти устілку лінійкою. Отримавши необхідну інформацію, вона запросила нас в гості і попрощалася.
Через кілька днів мені знову пише Саша.
«Твій подарунок))))» І фото прикріплене:
Я відразу Саші подзвонила. Подумала, що вона знайшла якийсь подарунок і подумала, що мій – я не зрозуміла ні повідомлення, ні посилання.
– Свекруха, тобі ці красовки подарує на Новий рік. Щоб у тебе ноги в твоїх обдергайках не мерзли! Вони зимові, з хутром всередині. Правда, устілка одна, але нічого – Вікторія Анатоліївна утеплить, вона може! – розсміялася Саша в трубку.
Тобто, якась використана дурниця, брудна, порвана і мені в подарунок? Дякую, дуже приємно.
Ось я і не знаю, як мені зреагувати, якщо я все-таки отримаю їх в дар? Вдячно посміхнутися, а потім викинути? Або приготувати якийсь подарунок із секретом у відповідь? (Вона просить онуків, можна купити ляльку, яка розмовляє і ходить на горщик. Подарувати з посмішкою – тренуйтеся, мамо, перед онуками).
Правильніше було б не звертати уваги, але мене всередині всю пересмикує. Я завжди підходжу до вибору подарунка, їй максимально відповідально. І подібне у відповідь відношення – викликає у мене подив.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
