До сина бабуся в гості приїжджала, вперше за останні півтора року. Привезла упаковку кольорових олівців, цілих 6 штук в наборі. Вручила Артему з таким виглядом, ніби олівці з золота відлиті і діамантами інкрустовані.
Ну все, бабусин борг виконаний. Тепер бабуся може сміливо всім розповідати, що онука вона, і тільки вона, утримує і забезпечує всім необхідним. Дитина ж більше ні в чому не має потреби, тільки в упаковці олівців раз на рік. А що, гарна штука. Захотіла дитина, наприклад, яблуко. Дістав олівчик, намалював яблучко. Звідки яблучко? Бабуся постаралася. Так само і з одягом. Синій олівчик взяв – ось тобі і джинсики нові. Так, при належній фантазії, можна і квартиру намалювати, так бабусі потім в ніжки кланятися за щедрість.
Головне, весь двір щиро вважає мою маму благодійницею. Їде син на новому велосипеді. Сусідки запитують:
– Ой, який гарний велосипед у тебе? Хто тобі купив?
– Бабуся! – гордо відповідає дитина.
І невтямки кумам, що мама моя і ні до чого. Це свекруха у мене – золото, внука любить і балує. А ніхто не вірить.
Мені все так і кажуть, що пощастило мені з мамою, яка вона молодець, як про онука піклується.
Переконувати і пояснювати, що мама моїй все одно на всіх, крім мого брата і його дітей, я нікого не стала – рознесуть потім плітки по всьому двору. А воно мені треба?
Вручивши олівці онукові, моя мама запитала:
– А де торт? Де гості?
– Який торт?
– День народження в тебе ж! Або що, я онукові подарунок вручила і все, можу йти додому, спіймавши облизня? – роздратовано запитала мама.
– Через тиждень день народження. Не сьогодні. Артему через тиждень виповниться 7 років, – відповіла я.
– А, ну я тоді через тиждень прийду! – зраділа мама.
Вона забрала у внука олівці, засунула їх назад в уже надірвану коробочку. Окинула її критичним поглядом і пробурмотіла собі під ніс:
– Нічого, скотчем підклеїмо.
Через півгодини після того, як мама пішла, зателефонувала Ольга Микитівна.
– Я в магазині, очі розбігаються. Як думаєш, що краще – робот на пульті управління або самокат? У самоката колеса світяться!
– Не знаю, мамо. Ти сама виріши. Або візьми, що подешевше. Що б ти не купила, в порівнянні з подарунком другої бабусі, це буде бомба, – розсміялася я.
– Знову переплутала? Що за жінка! Дату народження свого онука запам’ятати не може! Мабуть, знову бульбашки мильні подарувала? – запитала моя свекруха.
– Ні, олівці. Кольорові і цілих шість штук. Правда, назад забрала, коли дізналася що з датою помилилася, – сумно поскаржилася я.
– Не переймайся! Може, у людини з грошима сутужно. Головне – увага! Все, вирішено: беру і робота, і самокат. Цілую! Артемчику і Ромі привіт передавай! Бувай!
– Бувай, мамо! – попрощалася я зі свекрухою.
Не встигла я прибрати телефон, як зателефонувала дружина у мого брата, Єва:
– Слухай, я не встигну подарунок купити, та й грошей особливо немає. Можна я у своїх іграшок назбираю і Артема подарую? Нічого, що б/вушні? А святкувати де будемо? Нам місяць тому, на день народження молодшої, твоя мама дитячу кімнату оплатила, ще й аніматорів замовила! Таку ляльку потрясну подарувала, метр ростом, ще й розмовляє! Шкода, ви прийти не змогли. Ну все, ми домовилися – з мене іграшки! Бувай!
Сьогодні.
Подарунки вручили після з’їденого торта. Артемко був щасливий. На пакет з поламаними іграшками, піднесений сімейством мого брата, і на упаковку олівців в підклеїній коробочці від моєї мами син не звернув ніякої уваги. Самокат сина теж не надто вразив. А ось робот, вручений бабусею, привів Артема в захват.
– Мамо, уявляєш – це робот-шпигун! Він може підслуховувати і записувати! І я навіть вже записав, ось слухай!
Син натиснув на кнопку на пульті, з робота пролунало шипіння і цілком помітні слова:
Єва: «Ви чули? Вона свою свекруху мамою називає!»
Мама: «Чула-чула. Ось нехай від цієї «мами» квартиру і успадковує! Я впевнена, що Артемчик – не онук цієї… Бач, розщедрилася. Знала б, що не її онук, шиш б такі подарунки дорогі подарувала!»
Єва: «Поговоріть з дочкою. Нехай вона хоча б самокат моєму синові віддасть. Не можна ж так дітей балувати!»
На жаль, динамік у робота досить гучний. І те, про що розмовляли жінки, стало надбанням усіх присутніх.
Вони не розгубилися, а почали переконувати Артема в тому, що це нечесно, що його бабуся подарувала йому два дорогих подарунка. І що один з них він зобов’язаний віддати своєму двоюрідному братику.
Син відмовився навідріз. Мама з Євою звинуватили мене в його поганому вихованні, і, забравши свої подарунки, пішли всім натовпом.
– Що ж. Пощастило тобі з родичами. На таких убогих і злитися – гріх, – сказала Ольга Микитівна, і обняла мене. – Ти не засмучуйся. Зате у тебе є я! І всі ми!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
