Свекруха пообіцяла нам ділянку під будинок за однієї умови — ми повинні подарувати їй онука. А через три тижні після народження нашого сина Ніна Василівна оголосила, що землю отримає той із її дітей, хто краще доведе свою любов до матері. Я стояла посеред кухні з немовлям на руках і слухала, як вона цілком серйозно пояснює правила цього дивного змагання. Тарас мав щосуботи приїжджати допомагати їй по господарству, оплачувати ремонт дачі й не відмовлятися від жодного прохання. А його молодша сестра Оксана повинна була робити те саме. Наприкінці року свекруха обіцяла визначити переможця.
Мене аж пересмикнуло від обурення. За два роки ми витратили на ту ділянку майже 90 000 гривень. Розчистили чагарники, завезли землю, відремонтували стару огорожу. Я вже знала, де стоятиме наш будинок, а де посаджу яблуню для сина. І ось тепер з’ясувалося, що всі наші старання були лише початком випробування, про яке нас ніхто не попереджав.
— Ніно Василівно, ви зараз серйозно пропонуєте нам змагатися з Оксаною за землю, яку обіцяли віддати ще до нашого весілля? — запитала я, поправляючи пелюшку на плечі малюка.
Свекруха навіть не зніяковіла. Вона спокійно відрізала собі шматок пирога, який я принесла до чаю, і відповіла:
— Мар’яно, не треба робити з мене погану матір. Земля моя, і я маю право вирішувати, кому її залишити. Тарас із сестрою обоє мої діти. Подивлюся, хто більше старається для родини, тому й віддам. А ви поки молоді, можете трохи почекати.
Я подивилася на чоловіка. Він сидів біля вікна, тримаючи в руках чашку, й уперто розглядав візерунок на скатертині.
Саме тоді я вперше сказала вголос, що більше не хочу будувати наше майбутнє на обіцянках його матері.
З Тарасом ми познайомилися у Львові, де обоє працювали. Я була адміністраторкою в приватній клініці, він займався встановленням систем опалення. Жили в орендованій однокімнатній квартирі на Сихові. Кухня там була така маленька, що, відчиняючи холодильник, доводилося відсувати стілець.
Ми збирали на власне житло. Відкладали з кожної зарплати, майже не ходили до ресторанів, відпочивали переважно в Карпатах у друзів. Тарас мріяв про невеликий будинок із майстернею, а я хотіла мати хоча б клаптик землі, де можна вирощувати квіти.
Ніна Василівна жила в селі неподалік Львова. Мала добротний будинок, город і ще одну ділянку біля лісу, яку багато років не використовувала. Земля була гарна, з рівним під’їздом, неподалік проходила електрика.
Саме вона запропонувала нам там будуватися.
— Навіщо вам витрачати гроші на квартиру, якщо в мене земля стоїть порожня? Одружуйтеся, народжуйте мені онука, і я все оформлю на Тараса. Будете поруч, а я на старості матиму кому пиріжків напекти, — говорила вона за родинним столом.
Ми сприйняли це як щиру пропозицію. Тарас кілька разів перепитував, чи не передумає мати. Вона ображалася й відповідала, що рідному синові можна довіряти.
Після весілля ми почали впорядковувати ділянку. Там росли старі сливи, колючі кущі й високий бур’ян. Тарас брав на роботі відгули, орендував техніку, разом із товаришем вивозив сміття. Я після зміни приїжджала з бутербродами й термосом чаю, збирала гілля та складала каміння вздовж огорожі.
Ніна Василівна часто приходила подивитися на нашу роботу. Ходила ділянкою, показувала, де краще зробити хвіртку, і давала поради щодо майбутнього будинку.
Але щоразу, як Тарас заводив розмову про переоформлення землі, вона знаходила причину відкласти справу.
Спочатку казала, що треба закінчити городні роботи. Потім пояснювала, що не має часу ходити по установах. Узимку поскаржилася на здоров’я й попросила не турбувати її документами.
Я пропонувала чоловікові припинити витрати, доки ділянка юридично не стане нашою. Він запевняв, що мати ніколи його не підведе.
Перші тривожні дзвіночки з’явилися ще до моєї вагітності.
Однієї суботи ми приїхали косити траву, але свекруха зустріла нас біля воріт із зовсім іншим планом.
— Тарасику, ти спочатку мені сарай полагодь, бо двері перекосилися. А Мар’яна нехай вікна помиє, раз уже приїхала. На свою ділянку потім підете, вона ж нікуди не втече.
Ми залишилися допомагати. Тарас до вечора лагодив сарай, а я мила вікна, перебирала старі банки в коморі й готувала обід.
Наступного тижня все повторилося. Потім треба було перекопати грядки, переставити меблі, перевезти дрова. Ніна Василівна поступово звикла, що ми приїжджаємо не просто в гості, а виконувати її господарські доручення.
— Ви ж молоді, вам що, важко? Я вам цілу ділянку віддаю, а ви мені кілька годин допомогти шкодуєте? — відповідала вона, якщо ми просили перенести роботу.
Я почала помічати, що обіцяна земля дедалі частіше згадується саме тоді, коли свекрусі від нас щось потрібно.
Другий випадок стався навесні, коли ми вирішили замінити огорожу. Старі дерев’яні стовпи похилилися, сітка місцями порвалася. Тарас домовився з майстрами, купив матеріали, і за кілька днів ділянка виглядала зовсім інакше.
Ніна Василівна приїхала подивитися й несподівано почала критикувати нашу роботу.
— А чого це ви зробили ворота з цього боку? Я ж казала, що зручніше буде ближче до лісу. І колір мені не подобається. Треба було спочатку зі мною порадитися, бо земля поки моя.
Тарас пояснив, що з іншого боку немає нормального заїзду для машини.
Свекруха невдоволено похитала головою.
— Ви ще нічого тут не збудували, а вже вирішуєте без мене. Дивіться, щоб потім не довелося переробляти.
Ми перезирнулися. Я хотіла нагадати, що за огорожу заплатили ми, але чоловік попросив не починати суперечку.
Пізніше з’ясувалося, що Ніна Василівна запросила Оксану з чоловіком подивитися ділянку. Сестра Тараса давно жила у Львові, мала власну двокімнатну квартиру, але тепер теж зацікавилася землею.
За родинним обідом Оксана раптом сказала:
— Мамо, а ти впевнена, що правильно робиш, віддаючи все Тарасові? Я ж також твоя донька. Нам із Романом теж хотілося б мати дачу. Можна було б хоча б подумати, як поділити землю справедливо.
Ніна Василівна не відповіла прямо. Лише зауважила, що ще нічого остаточно не вирішила.
У машині дорогою додому я запитала Тараса, чому його мати раптом змінила тон.
— Оксана просто образилася, що ми отримуємо землю, а вона ні. Мама її заспокоїть. Не бери близько до серця, — відповів чоловік.
Я промовчала, хоча вперше відчула, що ми можемо залишитися ні з чим.
Під час вагітності мені стало складніше їздити в село. Я швидко втомлювалася, а після роботи хотілося відпочити. Та свекруха продовжувала телефонувати майже щотижня.
Одного разу вона попросила приїхати допомогти з консервацією. Я пояснила, що маю запис до лікаря й не встигну.
— Мар’яно, вагітність — це не привід лежати цілими днями. Я двох дітей виростила й город сама обробляла. А ти вже тепер себе бережеш так, ніби тобі нічого робити не можна, — дорікнула вона.
Мені стало прикро. Я не лежала без діла, продовжувала працювати й готувала все необхідне для появи малюка.
Тарас тоді вперше заступився за мене.
— Мамо, Мар’яна не поїде. Їй зараз потрібен спокій. Якщо тобі справді необхідна допомога, я приїду сам у неділю, але перестань вимагати від неї того, що їй важко робити.
Свекруха образилася й кілька днів не відповідала на дзвінки.
Зате потім повідомила, що знайшла майстрів для ремонту даху на своїй літній кухні. Попросила Тараса оплатити матеріали, бо всі заощадження нібито витратила на господарство.
— Я ж для вас стараюся, землю бережу. Міг би й матері допомогти, тим більше скоро станеш батьком і повинен показувати дитині хороший приклад, — пояснювала вона.
Тарас віддав їй гроші, які ми відклали на дитяче ліжечко.
Я дізналася про це випадково, коли прийшла оплачувати замовлення в магазині. На картці не вистачало потрібної суми.
Удома ми довго сварилися. Я плакала від образи, а чоловік переконував, що наступного місяця все надолужить.
— Тарасе, я не проти допомагати твоїй мамі. Але ми домовлялися, що ці гроші підуть на речі для нашої дитини. Ти навіть не запитав мене, чи можемо зараз дозволити собі такі витрати. Ми вже стільки вклали в чужу землю, а тепер починаємо віддавати останнє.
Він визнав, що вчинив неправильно. Наступного дня замовив ліжечко зі своєї зарплати, а я вирішила більше не погоджуватися на витрати, пов’язані з ділянкою, доки не буде оформлено право власності.
Наш син Максим народився наприкінці листопада. Перші тижні були непростими: недоспані ночі, постійне прання, хвилювання через кожен незвичний звук. Тарас дуже допомагав. Сам купав малого, ходив по продукти, готував вечерю, поки я відпочивала.
Ніна Василівна приїхала знайомитися з онуком із великим пакетом подарунків. Привезла ковдрочку, кілька костюмчиків і домашні вареники. Довго тримала Максима на руках, усміхалася й казала, що тепер вона найщасливіша бабуся.
Я вирішила, що настав слушний момент нагадати про її обіцянку.
— Ніно Василівно, тепер у вас є онук, про якого ви так мріяли. Ми з Тарасом хотіли б навесні почати будівництво. Може, після свят нарешті займемося оформленням ділянки?
Свекруха відразу змінилася на обличчі.
— Мар’яно, дитині ще й місяця немає, а ти вже про землю заговорила. Невже не можна хоч трохи пожити без цих розмов? Я ще повинна подумати, бо Оксана теж моя донька, і я не хочу її ображати.
Тарас нагадав матері, що вона сама поставила умову про онука.
— Сину, я тоді так говорила, бо хотіла вас підбадьорити. Але людина має право змінити рішення. Тим більше Оксана зараз частіше до мене приїжджає й більше уваги приділяє.
Через кілька тижнів ми дізналися, що свекруха влаштувала своє змагання.
Оксана вже оплатила їй нову пральну машину Bosch. Тепер Ніна Василівна натякала Тарасові, що непогано було б замінити вікна на веранді. Вона навіть склала список робіт, які діти могли б виконати протягом року.
— Я подивлюся, хто як до мене ставиться. Оксана допомагає, ти допомагаєш, а наприкінці року вирішу, кому віддати ділянку. Так буде справедливо, бо я побачу все на власні очі, — заявила вона.
Я слухала це й ледве стримувала обурення.
Особливо мене вразило, що Оксана погодилася брати участь у цьому змаганні. Вона знала, скільки грошей і праці ми вже вклали в землю, але тепер сприймала ситуацію як можливість отримати вигоду.
Якось вона навіть зателефонувала мені й запропонувала домовитися.
— Мар’яно, давай без образ. Якщо мама віддасть ділянку мені, ми компенсуємо вам частину витрат на огорожу. А якщо Тарасові, то ви допоможете нам із ремонтом дачі. Так ніхто не залишиться ображеним.
Я запитала, чому ми повинні оплачувати ремонт їхньої дачі, якщо ділянку отримаємо за давньою обіцянкою.
Оксана розсміялася.
— Бо в родині треба ділитися. Ти ж не думала, що мама все вам просто так подарує?
Після цієї розмови я відкрила ноутбук і почала шукати квартири у Львові.
Ми мали певні заощадження, хоча значну частину витратили на ділянку. Я порахувала наші доходи, можливий перший внесок і приблизні платежі за кредитом. Знайшла кілька невеликих квартир у новобудовах, а також старіше житло, куди можна було заселитися одразу.
Тарас спочатку поставився до моєї ідеї скептично.
— Мар’яно, ми ж стільки сил витратили на землю. Невже просто все залишимо? Може, мама ще передумає, коли побачить, що ми справді хочемо будуватися?
Я поклала перед ним наші записи з витратами.
— Тарасе, твоя мама вже кілька років обіцяє нам ділянку. Спочатку просила онука, потім допомоги по господарству, тепер хоче, щоб ми змагалися з Оксаною. А що буде наступного року? Попросить купити машину? Зробити ремонт у всьому будинку? Ми не можемо нескінченно платити за право сподіватися на її прихильність.
Чоловік довго мовчав. Потім попросив показати квартири, які я знайшла.
Ми почали їздити на перегляди. Максима брали із собою в автокріслі, возили коляску в багажнику, годували малого між зустрічами з рієлторами.
Одну квартиру відкинули через вогкість. В іншій вікна виходили на жваву дорогу. Третя була гарною, але значно дорожчою, ніж ми могли собі дозволити.
Нарешті знайшли невелику двокімнатну квартиру в обжитому будинку. Там була світла кухня, засклений балкон і парк неподалік. У дитячій кімнаті залишалися старі шпалери з корабликами, зате підлога була рівна, а вікна добре тримали тепло.
Тарас пройшовся кімнатами, відкрив балконні двері й усміхнувся.
— Тут можна поставити Максиму ліжечко біля стіни. А на кухні поміститься нормальний стіл, за яким ми всі троє зможемо снідати. Мені подобається, Мар’яно. Давай спробуємо домовитися з банком.
Ми подали документи на кредит, пройшли перевірку доходів і отримали попереднє погодження. Після оцінки квартири й остаточних розрахунків підписали договір.
Платежі були відчутними, тому довелося переглянути сімейний бюджет. Але ми чітко знали, за що платимо і яке житло стане нашим після виконання зобов’язань.
Ніні Василівні повідомили вже після купівлі.
Вона спочатку не повірила. Потім почала дорікати Тарасові, що він ухвалив таке важливе рішення без материнської поради.
— Я вам землю пропонувала, а ви полізли в борги! Тепер усе життя будете банку платити. І заради чого? Щоб Мар’яна могла сказати, що вона сама собі господиня?
Я спокійно відповіла, що саме цього й хотіла.
— Ніно Василівно, ми вдячні за вашу колишню пропозицію, але більше не будемо чекати. Ми розчистили ділянку, поставили огорожу, допомагали вам із господарством і не раз відкладали власні потреби. Тепер у нас є дитина, і ми хочемо мати житло, доля якого не залежатиме від того, наскільки добре сьогодні виконали чиєсь прохання.
Свекруха обурилася й заявила, що ми невдячні.
Тарас цього разу не промовчав.
— Мамо, я люблю тебе й допомагатиму, коли справді буде потрібно. Але більше не братиму участі в змаганні з Оксаною. Землею розпоряджайся сама. Ми на неї більше не претендуємо й грошей туди не вкладатимемо. Тільки прошу не згадувати її щоразу, коли хочеш, щоб я щось купив або відремонтував.
Ніна Василівна поклала слухавку.
До нас на новосілля вона не приїхала. Оксана теж не привітала. Згодом ми почули від родичів, що свекруха вирішила поки нікому не віддавати ділянку, бо діти нібито думають лише про майно.
Ми не сперечалися й не намагалися переконати її в протилежному.
У новій квартирі спочатку бракувало багатьох речей. Їли за старим розкладним столом, спали на дивані, а посуд зберігали в коробках, поки Тарас збирав кухонні шафки. Я власноруч перефарбувала стіну в дитячій, повісила світлі штори й поставила на підвіконня горщик із геранню.
Перший місяць був особливо важким через витрати. Ми рахували кожну покупку, відмовилися від доставки їжі, рідше їздили машиною. Зате ніхто не телефонував нам із вимогою терміново приїхати косити траву чи купувати будівельні матеріали.
Одного вечора Тарас повернувся з роботи, взяв Максима на руки й довго ходив із ним кімнатою. Малий сміявся, хапав батька за волосся й намагався дотягнутися до вимикача.
Я саме складала випрану білизну, коли чоловік несподівано сказав:
— Знаєш, Мар’яно, я досі шкодую за тими грошима, які ми витратили на ділянку. Але ще більше шкодував би, якби ми продовжували чекати. Мама могла б і через п’ять років сказати, що ми недостатньо старалися.
Ніна Василівна іноді телефонує Тарасові. Розпитує про Максима, цікавиться його першими зубками й тим, чи вже навчився стояти. Ми не забороняємо їй бачитися з онуком, але наші зустрічі тепер не пов’язані з обіцянками, подарунками чи господарськими дорученнями.
Нещодавно вона знову згадала ділянку. Сказала, що, можливо, все-таки передасть її Тарасові, якщо ми перестанемо на неї ображатися.
Чоловік відповів, що це її право, але ми вже маємо власні плани й нічого від неї не чекаємо.
А я тим часом купила маленький вазон із лимонним деревцем. Поставила його на балконі, де вранці багато сонця. Максим любить розглядати блискучі листочки, а я щоразу посміхаюся, дивлячись, як він тягнеться до них маленькими пальчиками.
У нас немає великого саду біля лісу, немає власної альтанки й яблуні під вікном. Є квартира з кредитом, старенький диван, недороблена кухня й багато щоденних турбот.
Але ключі від наших дверей лежать у моїй сумці. І жодна людина не може сказати, що завтра передумає й віддасть наше житло комусь іншому за кращу поведінку.
Можливо, колись ми з Тарасом ще купимо невеличку ділянку й посадимо там сад. Але тепер я точно знаю, що спочатку ми оформимо землю на себе, а вже потім почнемо будувати плани.
А як би ви вчинили на нашому місці: продовжували б чекати обіцяної землі, сподіваючись на прихильність матері, чи відмовилися б від такого подарунка й обрали власне житло, навіть якщо заради нього доведеться багато років виплачувати кредит?
