Свекруха потопала у боргах, бо звикла до розкоші. Мій чоловік регулярно оплачував її забаганки, а ми ледь зводили кінці з кінцями
Я вийшла заміж за Андрія, коли мені було двадцять два роки. Ми були студентами-третьокурсниками, закохані до нестями, і світ здавався нам безмежним.
Після закінчення університету, обоє знайшли роботу. Ми орендували невелику квартиру і мріяли про власне гніздечко, намагаючись відкладати кожну зайву гривню. Зарплати були скромні, але ми були щасливі, бо все робили разом і підтримували одне одного.
Наші стосунки були ідеальними, аж поки у наше життя не увійшла його мама, свекруха, Валентина Петрівна, зі своїм “шикарним” способом життя та постійними фінансовими “прірвами”, до яких вона регулярно потрапляла. Це був початок кінця нашого спокою та фінансової незалежності, і я зрозуміла, що мрія про власну оселю перетворюється на примарну химеру.
Я завжди знала, що Валентина Петрівна звикла жити на широку ногу. Її чоловік, тато Андрія, багато років працював за кордоном і добре заробляв. Сім’я завжди мала найновіші ґаджети, відпочинок на дорогих курортах, брендовий одяг.
Після того, як його не стало, Валентина Петрівна не змогла перелаштуватися на скромніше існування, навіть попри те, що її пенсія та невелика зарплата не покривали й половини звичних витрат.
Вона продала батьківську квартиру і переїхала у більшу, кращу, частину грошей витратила на чергові “оновлення” та подорожі. Я вже тоді відчувала, що це матиме неприємні наслідки, але не могла передбачити, наскільки це торкнеться нас.
Перший “дзвіночок” пролунав через пів року після нашого весілля. Прийшов Андрій після роботи, наче вичавлений лимон, і мовчки поклав на стіл стос якихось документів.
– Валю, що це? – запитала я, відчуваючи, як стискається серце.
– Мама… Вона взяла черговий “швидкий кредит”, щоб купити собі якусь дорогу шубу, – тихо сказав він, опустивши очі. – А тепер не може виплатити. Там відсотки такі, що ми ніколи не вигребемось, якщо не закриємо все одразу.
Виявилося, що Валентина Петрівна вже давно “підгодовувала” свою любов до розкоші кредитами, сподіваючись, що “якось воно буде”. Сума, яку нам потрібно було віддати, дорівнювала нашим піврічним заощадженням на перший внесок за квартиру. Піврічним!
Я не могла стримати сліз. Ми місяцями економили на всьому, відмовляли собі у найнеобхіднішому, аби наблизитися до мрії, і тепер все просто зникало через одну лише забаганку.
– І що тепер? – лише й змогла промовити я.
– Я мушу їй допомогти. Це ж моя мама, – твердо відповів Андрій, хоча в його очах була помітна втома і розчарування. – Я не можу дозволити, щоб її переслідували колектори.
Ми віддали гроші. “Ну, хоч би це був останній раз”, – думала я, намагаючись заспокоїти себе. Але це був лише початок. Згодом такі дзвінки та прохання про фінансову допомогу стали майже щомісячною традицією. То їй потрібен новий смартфон, бо “цей вже не модний”, то дорогі процедури у салоні краси, то поїздка на “відпочинок”, аби “відновити сили”. Щоразу суми були менші, але регулярність їх вибивала нас із колії.
Я намагалася говорити з Андрієм, пояснити йому, що це не допомога, а заохочення безвідповідальності.
– Андрію, ми не можемо так жити! Ми ж ніколи не назбираємо на своє житло.
– Що ти пропонуєш? Кинути маму? Нехай вона страждає? – він завжди ставав на захист матері, щойно я починала тему.
– Я пропоную, щоб вона навчилася жити відповідно до своїх можливостей! Вона доросла людина. А ми? Ми маємо дітей, але з таким темпом ми навіть не зможемо дозволити собі щось пристойне для них.
Андрій мовчав, знаходячи тисячу виправдань:
– Вона вже старенька. Вона не розуміє. Я ж її єдина підтримка.
Одного разу Валентина Петрівна “забула” про свій черговий великий борг за комунальні послуги, бо купила собі нову, “неперевершену” картину. Борг становив майже 20 тисяч гривень. У той самий час я була у декреті з нашою донечкою Софійкою, і наші фінанси були на межі. Ми змушені були економити на дитячому харчуванні, щоб закрити її “діру”. Мій терпець увірвався.
– Андрію, ми купуємо найдешевші підгузки, бо економимо, а твоя мама живе, як королева! Це ненормально! – я говорила вже майже криком.
– Припини! Не можна так про мою маму! – відрізав він.
Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Його материнська прив’язаність була сильнішою за нашу сім’ю, наші мрії, нашу фінансову безпеку.
Ситуація загострилася, коли ми дізналися про велику знижку на квартиру в новобудові. Це був наш шанс! Потрібно було лише внести певну суму як перший внесок протягом місяця. Я була така щаслива! Ми почали рахувати, чи вистачить нам наших старих заощаджень. Вистачало! Ми почувалися на сьомому небі.
Але через тиждень знову “намалювалася” Валентина Петрівна. Цього разу вона набрала мікропозик, щоб оплатити дорогі квитки на концерт свого улюбленого виконавця та купити дизайнерську сумочку. Загальна сума її боргів перевищувала наші заощадження. Вона прийшла до нас у сльозах.
– Андрійчику, мені погрожують… Я не знаю, що робити! Вони заберуть мою квартиру!
Андрій, не вагаючись, почав переводити гроші. Коли я побачила, як наші кревні, з таким трудом зібрані гроші, зникають, я відчула справжній розпач.
– Ти розумієш, що ти робиш?! – прошепотіла я. – Ти руйнуєш нашу сім’ю! Ми втрачаємо наш шанс!
– Я не можу залишити її напризволяще. Вона ж моя мама! А ми… ми ще заробимо, – сказав Андрій, уникаючи мого погляду.
Я більше не сперечалася. Я дивилася на нього, на чоловіка, якого я любила, і бачила, що ми говоримо різними мовами. Для нього “допомога” матері була важливішою за майбутнє його дружини та дитини.
Я сиділа на кухні, обіймаючи нашу донечку, і відчувала, як наші стосунки повільно охолоджуються, як зникає та іскра, яка тримала нас разом. Я зрозуміла, що якщо ця ситуація не зміниться, я не зможу жити у постійному фінансовому стресі. Я почала відкладати гроші сама, потайки від чоловіка, невеликі суми з дитячої допомоги та моєї підробітної роботи. Я вирішила, що маю забезпечити безпечне майбутнє для себе та нашої доньки, якщо не можу розраховувати на свого чоловіка.
Я не знаю, чи зможе Андрій коли-небудь усвідомити, що його безмежна “щедрість” та сліпа підтримка не вирішують проблеми його матері, а лише посилюють її інфантильність, а заодно і руйнують наші життя. Я дуже люблю свого чоловіка, але наші погляди на фінансову відповідальність та пріоритети розходяться дедалі більше. Я втомилася від постійного страху, що завтра знову прийде його мама і забере нашу надію на краще життя.
Скажіть, чи є у цій ситуації вихід, окрім як почати життя з “чистого аркуша”, чи варто й далі боротися за наше спільне майбутнє, знаючи, що Валентина Петрівна завжди буде між нами та нашими мріями? Як би ви вчинили на моєму місці?
