Свекруха приїжджала до нас, як на курорт. Спершу лише на вихідні, а згодом заявила, що в нас місця достатньо і її присутність нам лише на користь. Микита мовчав, але це і зрозуміло – мама. Я також намагалася, їй Богу намагалася. Я навіть не реагувала на прискіплення щодо того, що я геть не господиня, бо в кладові жодної банки огірків. Але після того, як я побачила її “причандали” у ванній, не стрималася. А кульмінацією став приїзд до нас її подруги дитинства.
– Карино, ти знову переборщила. Ти хоч розумієш, що я не можу виставити свою маму за поріг? – сказав він, не підвищуючи голосу, але в його очах бриніли сльози.
– А що мені залишається? Жити, як на вокзалі? Я більше так не можу, – відповіла я, ледве стримуючи сльози. – Чому це завжди я повинна поступатися? Це наш дім. Наш із тобою! А не її курорт.
Так почалася наша чергова “буря”, причина якої – моя свекруха, пані Оксана. Мама Микити – активна, весела жінка, яка на пенсії вирішила розкрити нову сторінку свого життя. І, схоже, ця сторінка розгорталася саме в нашій квартирі.
Мій чоловік – моя підтримка і любов, але коли справа стосується його матері, він стає глухим і сліпим. Спершу мені здавалося, що я зможу впоратися. Прийняти її. Навіть подружитися. Та, виявилося, я недооцінила її можливостей.
Микита і я разом уже п’ять років. Одружилися з кохання, як у найкращих фільмах, та з часом зрозуміли, що життя – не лише романтика. Мій чоловік працює інженером, а я – HR-менеджер у великій компанії. У нас є своя квартира – подарунок моїх батьків, за що я їм дуже вдячна. Це наша маленька фортеця, де ми будуємо своє життя. І все було добре, поки свекруха не почала регулярно приїжджати в гості.
Спершу це були рідкі візити. Раз на кілька місяців. Оксана (так вона просила її називати) привозила пиріжки, жартувала про наше безладдя й казала, що у нас надто мало закруток на зиму. Згодом вона почала приїжджати частіше. А одного разу сказала:
– Каринко, я тут подумала: якщо я трохи поживу у вас, то й Микиті буде веселіше, і мені буде спокійніше. У вас же така простора квартира, дві кімнати! Мені навіть багато не треба. А там і з онуками швидше розберетеся, бо як без бабусі?
Я застигла. Слова застрягли в горлі. А Микита мовчав. Він завжди мовчить, коли мама бере слово.
Відтоді почалося. Оксана переїхала до нас тимчасово, але це “тимчасово” розтягнулося на кілька місяців. Вона встановила свої правила: викинула наш улюблений сервіз, бо “старий і негарний”, переклеїла шпалери в коридорі, бо “ці якісь сумні”. Її речі окупували половину шафи в коридорі, а ванна перетворилася на демонстрацію її гардероба.
Якось я зайшла в душ, а там – її “причандали” (нижня білизна) на моїх вішалках. Тоді я зрозуміла, що терпець уривається.
– Оксано, я прошу вас. Це не готель і не пральня. Я не можу постійно підлаштовуватися, – спробувала я обережно завести розмову.
– Та чого ти така сердита? Я ж вам тільки допомогти хочу. А що? Тобі важко? – відповіла вона з щирим здивуванням.
Останньою краплею стало те, що вона запросила в гості свою подругу пані Світлану. Просто привела її до нас, навіть не попередивши.
– Ось і Світлана. Ми вирішили, що вона трохи тут поживе. У вас же місця багато. А ми так давно не бачилися! – весело сказала Оксана, розпаковуючи валізи.
Цього разу я не стрималася.
– Ні! Ні, пані Оксано! Це не ваш дім і не ваші правила. Я не буду більше на це закривати очі! – зірвалася я.
– Що?! Ти виставляєш мене? Маму свого чоловіка? Ну і невдячна! Я знала, що ти не пара моєму синові! – закричала вона, грюкнула дверима й поїхала того ж вечора.
Микита мовчав. Не те що не підтримав мене, а просто мовчав. А я плакала цілу ніч.
Два тижні ми майже не розмовляли. Свекруха дзвонила Микиті й жалілася, а я щоразу чула у слухавці її схлипування. “Як так можна зі своєю ріднею?” – повторювала вона.
Згодом Оксана повернулася. Тепер вона гостює лише на вихідні, але кожен її приїзд – це стрес. Вона досі критикує мою кулінарію, порівнює з іншими жінками, які “краще тримають дім”. А Микита так і не наважився їй сказати, що нам потрібен спокій.
Тепер я хочу запитати у вас, дорогі читачі: як вчинити? Як знайти баланс між шаною до свекрухи й захистом своїх кордонів? Моя любов до чоловіка – це те, за що я тримаюся. Але скільки ще я витримаю в таких умовах.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
