Свекруха стояла в нашій кухні, дивилась на мене так, ніби я підгорілу паску їй під подушку підклала, і спокійно сказала: – Ігор ніколи не їв макарони тричі на тиждень, поки не одружився з тобою. Це була не просто претензія до обіду – це був діагноз нашому шлюбу. Їй не подобалося нічого: як я розмовляю, що ношу, що діти носять, чим я дихаю. У її світі я була помилкою, яку допустив її син. Ігор усе бачив, але тільки зітхав: – Вона просто така.
Свекруха зі мною поводилася зверхньо з першого дня. Та все змінилося, коли мій чоловік Ігор залишився без роботи, а я – підняла всю сім’ю на своїх плечах. Уперше вона подивилась на мене не з підозрою, а з повагою. Але чи надовго її вистачить?
Я знала, що вона мене не любить ще до того, як ми з Ігорем офіційно одружилися. Тобто, знаєш, є люди, які вміють ховати неприязнь за привітністю, а є – як свекруха. Сказала одного разу:
– Ну нічого, головне, щоб ти добре борщ варила. А все решта – то таке.
А я тоді вже працювала в ІТ-компанії, мала зарплату не гіршу, ніж у її сина, але хто там питав. Борщ – то ж святе. І ще одне: не забирати її сина від родини. Бо “родина – понад усе”. Правда, тільки якщо це її родина.
Спершу я мовчала. Ігор просив – не звертай уваги. Мама така в нього з дитинства. Всіх критикує, все знає краще, але глибоко в душі вона добра. Тільки от глибина, мабуть, десь на рівні Маріанської западини.
Коли ми переїхали у власну квартиру, вона приходила в гості не з пиріжками, а з коментарями:
– А що це за штори, як у радгоспі? А ти точно мила плитку? Тут пляма!
Ігору я не скаржилася. Бо знала – стане між двох вогнів. А я не хочу, щоб він був м’ясом для шашлика. Але в середині закипало. Особливо коли вона казала:
– Він чоловік. Йому треба відпочивати. А ти жінка – створена для підтримки.
Добре, думаю. Побачимо, як ти заспіваєш, коли я стану тією підтримкою, про яку сама й говорила.
Це сталося раптово. У четвер увечері Ігор прийшов додому, мовчки сів на диван і довго дивився в одну точку. Потім тихо сказав:
– Мене звільнили. Наша фірма збанкрутувала. Виплатили компенсацію, але роботи більше немає.
Мовчали обидва. Я підійшла, обняла. Не в паніці, не з докором. Бо в той момент я побачила в ньому не “годувальника”, а просто чоловіка. Розгубленого, втомленого. Мого чоловіка.
– Я знайду щось, – бурмотів він. – Та хоч ким. Головне – не сидіти.
А я вже в той момент думала: добре, добре, але ж рахунки не чекатимуть. У нас двоє дітей, садочок, гуртки, кредити… І жодних “родинних заощаджень”.
Тому наступного дня я пішла до свого керівництва й чесно сказала: мені треба більше годин. Більше завдань. Усе витримаю.
І витримала. По ночах працювала фрілансером, удень – основна робота. Чоловік допомагав з дітьми, бо знав: зараз мій час витягнути всіх.
Через тиждень правда вийшла назовні. Свекруха, як завжди, прийшла без запрошення, з каструлею голубців і претензією на правду.
– А що це Ігор робить вдома вдень? Що за безділля?
– Він шукає роботу, – кажу. – А поки що я заробляю.
Мовчанка була така, що годинник у коридорі зупинився. Вона навіть не розуміла, як на це реагувати.
– Тобто… ти? Утримуєш сім’ю? – голос її був такий, наче вона побачила, як пес заспівав гімн.
– Ага, я. І нічого, тримаємось.
Тоді вона ще буркнула щось типу:
– Сказали б мені – я б допомогла…
Я мовчала. Бо вже бачила, як би вона ту допомогу потім витирала нам обличчя.
І ось – місяць, другий, третій. Ігор допомагав як міг, я працювала, як крутильник на електростанції. Свекруха частіше приходила. Уже без критики. Іноді навіть з пиріжками. Почала запитувати, чим може допомогти з дітьми.
А я сиділа й не вірила очам.
На четвертий місяць Ігор знайшов нову роботу. Не золото, але стабільна, нормальна. І знаєш, що він зробив?
Він повів мене в ресторан. Без пафосу, але з вдячністю. Сказав, що пишається мною. І я, чесно, мало не розплакалася. Бо я справді вистояла.
Дітей залишили зі свекрухою. І тут сталася кульмінація. Коли ми повернулися, вона вийшла на поріг і сказала:
– Я рада, що мій син має таку жінку. Видно, що ти справжня.
Я ледь не впала з підборів. Тільки й сказала:
– Дякую. Може, і ви колись мене трохи зрозумієте.
А вона посміхнулася.
Чи вірю я в її зміну? Поки не знаю. Вона – жінка із сталевими принципами, а такі рідко гнуться. Але щось точно змінилося. Може, побачила, що я не “відбираю” її сина, а тримаю його тоді, коли світ валиться.
Може, вперше побачила в мені людину.
І от тепер, коли я сиджу з кавою після чергового дня, думаю: а скільки таких, як я, мають “бойових свекрух”, які ніби не вороги, але й не союзники? Чи змінюються вони, коли життя ставить усе з ніг на голову?
Може, і у вас було таке, що повага з’явилася там, де її й не чекали?
Поділіться зі мною. Бо, чесно, я досі не знаю, це було прозріння… чи просто короткий перепочинок бурі?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
