– Свекруха в результаті відмовилася з’їжджати від нас в однокімнатну квартиру, уявляєш? – ледь не плаче тридцятишестирічна Світлана. – Я останнім часом вже дні рахувала до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися! Адже ми домовилися з нею, все обговорили. Вона згодна була! Ми кредит за цю квартиру платили п’ять років! І тепер вона заявляє, що нікуди не поїде. Ну як же так?
Світлана з сім’єю з першого дня заміжжя, а це вже більше одинадцяти років, живе у свекрухи у великій трикімнатній.
Ні, плюси в такому житті теж є: величезна квартира, в якій в принципі вистачає місця всім, сусіди – інтелігентні люди, обжитий район з зеленими дворами, хороша школа для дитини «з традиціями» під вікном. Поки син був маленький, свекруха з задоволенням завжди забирала внука з саду, сиділа з ним вдома, водила гуляти на майданчик.
І все ж жити до сивого волосся з мамою – не цукор. Начебто за довгі роки і притерлися вже, і навчилися співіснувати, не звертаючи уваги на дрібниці – але почуття внутрішнього комфорту все одно немає. Не своє – воно і є не своє. Ні гостей не покликати, ні штори нові повісити, ні меблі поміняти. Та яке там поміняти, свекруха не дає навіть переставити вази на комоді.
Єдине, що давало Світлані сили жити і якось миритися з проблемами – надія на те, що скоро вони роз’їдуться. Світлана з чоловіком виплачують іпотеку за невелику однокімнатну квартиру на околиці. Зараз там живуть квартиранти, без здачі квартири з кредитом б не впоралися.
Всі гроші від здачі плюс солідна доплата із зарплати йде банку. Але недалекий вже той день, коли нарешті, буде внесений останній платіж і квартира стане власністю Світлани і чоловіка.
Однак, чим ближче час Ікс, який, здавалося, повинен для всіх стати порятунком, тим більше спливає якихось дивних підводних каменів.
Коли тільки ще впрягались в цю іпотеку приймали рішення, йшла розмова, що в однокімнатну квартиру переїде свекруха.
Молода сім’я з дитиною залишиться в трійці. Свекруха тоді просто благала не влазити в ще більш вбивчу кабалу – їй цілком вистачить скромної однокімнатної. Навіщо їй одній хороми? Танцювати вона тут буде на старості років? Не смішіть.
Їй диван, телевізор та тумбочка – більше нічого і не треба. І райончик можна вибрати скромніше – всякі Макдональдси і ТЦ жінці у віці теж не потрібні. Як і близькість до транспортних розв’язок – на роботу їй кожен день не їздити. Так що від метро можна і подалі…
Так і підбирали квартиру – під самотню бабусю-пенсіонерку, якій головне, щоб поліклініка поруч була.
– Вона сама все це говорила! Її ніхто за язик не тягнув! – злиться тепер Світлана. – Сама переконала нас вибрати саме ту квартиру. Вона була сама бюджетна з усіх варіантів…
І ось платили-платили скільки років, а тепер бабуся заявляє, що вона погарячкувала і зі своєї квартири нікуди не поїде.
– Ви як хочете, а я хочу бути тут. Тут з чоловіком жили, тут син народився, онук, сусіди майже рідні люди, в поліклініці всі вітаються, а там… Теснна клітка, низький після сталінки стелю, сусіди з миру по нитці – ні за що. Дайте спокій мені з цим переїздом!
– Виходить, нам їхати в однокімнатну? – розгублено запитує Світу чоловіка.
– Ти з глузду з’їхала! – зітхає той. – В однокімнатну? У тмутаракані? З сином-підлітком? Школу доведеться міняти, сидіти будемо один в одного на головах. Тут у нас хоч кімнати у всіх окремі. Пішли до себе і двері закрили. Гостей, кажеш, не запросити – а в однокімнатну кого ти запросиш? Ні, це не варіант… І їздити на роботу звідти як ти будеш?
Син теж не дуже хоче переїжджати. З одного боку, з бабусею ладити з кожним роком йому все складніше. Бабуся стає все більш категоричною і непримиренною, хлопчик теж дорослішає і починає комизитися. Бабуся все менше його розуміє і все частіше дратується на колись обожнюваного внука.
Так, роз’їхатися зараз, щоб збереглися відносини – саме час. Але тут у дитини знайома хороша школа, друзі, гуртки, в які відходив вже кілька років, своя кімната. Відмовитися від усього цього, виїхати в невідомість – теж непросто.
Світлана щиро не знає, як вчинити. Сама б вона, здається, хоч в курну хату вже готова, аби окремо. У свекрухи з віком характер все гірше.
Але однокімнатна для сім’ї з дорослою дитиною – це не житло. Напевно, набагато розумніше зараз продовжувати жити, як живуть. Здавати однокімнатну, на ці гроші відремонтувати троячку, привести в порядок, зробити з квартири картинку. Всі ці роки з іпотекою було не до ремонтів, зате вже тепер…
І жити зі свекрухою, маючи вільні гроші від здачі своєї квартири. У відпустку хоч з’їздити нормально вряди-годи. Одягнутися. На машину накопичити. Та хіба мало… Потім можна буде відселити в однокімнатну дорослого сина, теж варіант.
А самі, виходить, так з мамою до старості – дай Бог їй довгих років життя…
А як вам здається, що краще – в просторій трійці, в прекрасному районі, але зі свекрухою, або в однокімнатній казна, один у одного на головах, але – самі собі господарі?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
