Свекруха влаштувала справжній квітковий карнавал на місці спочинку свекра, але всі претензії завжди були лише до мене. Цього дня родинне протистояння досягло своєї межі, і наслідки будуть довготривалими.
Це був сонячний, але прохолодний жовтневий день. День, коли зазвичай серце наповнюється тихим сумом і світлою пам’яттю. Та для мене він щоразу перетворювався на випробування. Випробування не скорботою, а… свекрухою. Цьогоріч, здавалося, вона перевершила саму себе.
Те, що свекруха влаштувала біля місця спочинку мого любого свекра, було чимось, що виходило за межі здорового глузду. А потім, обернувшись до мене, вона звинуватила мене у такому, що я просто не змогла стриматися. На кладовищі я вигукнула те, про що потім пошкодувала.
Якось так склалося, що наші сімейні зустрічі на цвинтарі завжди супроводжувалися не лише спогадами, а й якимось напруженням. З моменту, як я вийшла заміж за свого Миколу, його мати, пані Оксана, сприймала мене як конкурентку, яка “вкрала” її сина.
Але особливо це загострилося після того, як чоловік пані Оксани, мій свекор, відійшов у засвіти. Він був чудовою людиною, доброю та завжди усміхненою.
З ним ми ладнали чудово. Я завжди намагалася доглядати за його могилою: приносила свіжі квіти, протирала плиту, слідкувала, щоб усе було охайно. Але для свекрухи це було… недостатньо.
Вона завжди підкреслювала, що робить це “правильно” і “від чистого серця”, а я, мовляв, лише “для годиться” чи “показухи”. Її поведінка часто нагадувала театральну виставу, і цього року “вистава” досягла свого апогею.
Напередодні свята вона зателефонувала Миколі й повідомила, що хоче бачити на місці спочинку батька “щось особливе”. Мій чоловік, як завжди, намагався згладити ситуацію, запропонувавши купити дорогі хризантеми та оновити лампадки. Але це не влаштувало пані Оксану.
– Миколо, синку, я просила особливе! – її голос у телефоні був сповнений образи. – Я хочу композицію! Щоб усі бачили, як ми його цінуємо!
Микола, втомлений від її вимог, погодився оплатити все, що вона придумає, аби лише був спокій. Я ж вирішила купити скромний, але елегантний букет білих троянд – свекор їх дуже любив.
Коли ми приїхали на цвинтар, те, що я побачила, змусило мене прикусити язик, щоб не вигукнути щось негоже. На могилі свекра стояла не просто композиція. Це був величезний, напівкруглий квітковий ансамбль, схожий на арку, з безліччю штучних орхідей, стрічок, золотих блискіток.
Він займав майже весь простір і виглядав, на мою думку, дуже перевантажено та якось… недоречно для такого місця. Поруч стояли не просто лампадки, а якісь світильники на сонячних батареях, що мерехтіли різними кольорами. Свекруха стояла поряд, з гордо піднятою головою, приймаючи, здавалося, неіснуючі овації.
– Ну, хіба не краса? – запитала вона в Миколи, помітивши нас. – Ось це – справжня шана! Не те, що якісь там бліді трояндочки! – вона кинула презирливий погляд у мій бік.
Мій чоловік лише зітхнув:
– Мамо, головне ж пам’ять, а не… це все.
– Що значить “це все”, сину? – її очі спалахнули. – Це мій внесок! А от Юля, – вона повернулася до мене, вказуючи пальцем на мої білі троянди, що були в мене в руках. – Юля, ти знову не подумала! Хто ж ставить на могилу білі троянди в жовтні? Вони ж швидко зів’януть! І чого ти принесла лише один букет? Це настільки мізерно! Таке враження, що ти взагалі не цінувала його!
Мені стало надзвичайно неприємно. Я завжди поважала пам’ять свекра, і ці слова були надзвичайно несправедливими. Мої троянди були вибрані з душею, а її “композиція” коштувала, мабуть, як дві наші місячні комуналки, і виглядала, як кітч.
– Пані Оксано, – я намагалася говорити спокійно, – я принесла те, що любив ваш чоловік. І я пам’ятаю його дуже добре. А те, що зробили ви…
– Що я зробила?! – вона перебила мене, підвищуючи голос. – Я зробила, як належить! Це ти вічно економиш! І чому ти не приїхала раніше допомогти мені з цим? Ти ж знаєш, як мені важко! Усе сама, усе сама…
Я відчула, як усередині щось обірвалося. Ця постійна критика, це знецінення, ця публічна “вистава”…
– Вибачте, але не треба зі мною розмовляти так! – я підвищила голос, і навіть сама здивувалася його силі. – Ви весь час влаштовуєте показові виступи! І якщо чесно, то цю всю, – я махнула рукою на її квіткову арку, – “красу” треба прибирати! Це має бути місце спокою, а не якась інсталяція! Всі вже говорять про це!
Пані Оксана ошелешено замовкла. Її обличчя набрало багряного кольору. Микола намагався втрутитися:
– Юлю, мамо, годі! Це не місце для суперечок.
Але мене вже несло. Усі накопичені образи, усі роки зневаги вилилися в одну фразу, яку я викрикнула прямо на місці:
– Ви хоч раз самі приїжджали сюди, коли не було свята, щоб просто прибрати? Чи лише перед пам’ятними датами, щоб усі бачили вашу “турботу”?!
Кладовище – це місце тиші, але мій голос пролунав надзвичайно голосно. Кілька людей, які були поруч, обернулися. Я одразу ж усвідомила, як це було недоречно, як низько я опустилася. Це не мало відбуватися тут. Це місце, де має панувати лише світла пам’ять.
Свекруха не відповіла. Вона лише скривилася, наче від болю, обернулася і швидким кроком пішла геть, навіть не попрощавшись. Микола, похитавши головою, підійшов до мене.
– Юлю, ти не мала так казати. Це дуже… важко.
– Але ж Миколо, вона… – я намагалася виправдатися, але слова застрягли у горлі. Я подивилася на місце спочинку, на цю квіткову арку, на мої самотні троянди, і мені стало нестерпно соромно. Не за троянди, а за свій емоційний зрив.
Я відчула, як сльози навертаються на очі. Це були сльози не образи, а жалю. Жалю про те, що не змогла стримати себе, і що місце спочинку моєї любої людини стало ареною для з’ясування стосунків. Я просто мовчки поставила свої троянди поруч із химерною композицією, що виблискувала на сонці, і сказала Миколі:
– Їдемо.
Дорогою додому панувала гнітюча тиша. Я розуміла, що сказала те, що не можна “відкликати” назад. Так, її поведінка була складною і неприємною, але кричати такі речі на кладовищі – це перетнути межу. Навіть якщо я мала рацію по суті, форма мого висловлювання була неприпустима. Я почувалася спустошеною і винною.
Через кілька днів мені зателефонувала донька свекрухи, Галина, з якою ми завжди підтримували нейтральні стосунки.
– Юлю, привіт. Микола розповів мені про те, що сталося.
– Привіт, Галю. Мені дуже прикро, що так вийшло.
– Знаєш, я, чесно кажучи, тебе розумію, – несподівано сказала вона. – Мама завжди була… складною. Але я також знаю, що ці квіти вона замовляла не тому, що хотіла “вистави”. Вона просто дуже важко переживає самотність і думає, що чим дорожче і помітніше, тим більше це свідчить про її любов. Її слова про твої троянди – це просто її захисна реакція. Вона бачить твою турботу і думає, що її “любов” недостатня.
– Але навіщо тоді всі ці претензії до мене?
– Бо ти – “чужа” і “молода”. І ти завжди все робиш “не так”, як вона. Це її спосіб самоствердитися.
Ми ще трохи поговорили, і Галина порадила мені просто дати мамі час “охолонути”. Але відчуття провини не полишало мене. Я зробила боляче не лише їй, а й, здавалося, порушила спокій того місця.
Зрештою, я вирішила написати свекрусі повідомлення. Я не вибачалася за причину свого невдоволення, але вибачилася за місце і форму його висловлення. Я написала, що мені дуже шкода, що я підвищила голос на кладовищі, і що це було негідним вчинком. Відповіді не було.
Минув тиждень. Ми з Миколою поїхали провідати свекра. На місці спочинку пані Оксаниної “арки” вже не було. Залишилися лише охайні, свіжі хризантеми, які, мабуть, поставила Галина, і мої білі троянди, що хоч і трохи поникли, але все ще стояли. На гранітній плиті лежала нова, невеличка, скляна лампадка.
– Це мама приїжджала, – тихо сказав Микола. – Вона все прибрала.
Я відчула якесь полегшення, але й розуміння того, що конфлікт не вирішено, а просто відкладено. Я розумію, що мені доведеться навчитися якось інакше реагувати на її складну поведінку, адже вона – мати мого чоловіка.
Я знаю, що ніколи не забуду свого зриву на кладовищі. Це стало для мене важким уроком. Яким же чином можна захистити свої кордони від постійної критики, не переходячи при цьому межу поваги до старших і святих місць? Що б ви зробили на моєму місці, аби зберегти свій спокій і не руйнувати стосунки у родині?
