Свекруха винесла з хати останні 15000 гривень на потреби громади, а тепер стоїть на моєму порозі з простягнутою рукою. — Мар’яно, дай хоч 200 гривень, бо в холодильнику лише пляшка води залишилася. Я дивлюся на неї і розумію, що наша сімейна скарбничка порожніє швидше, ніж вона встигає молитися
Коли ми з Назаром тільки побралися, я була переконана, що мені неймовірно пощастило з родиною чоловіка. Його мати, пані Марія, здавалася втіленням спокою та доброти. Вона завжди зустрічала нас усмішкою, пригощала чаєм і ніколи не втручалася в наші справи. Назар обожнював свою матір, і я щиро поділяла його почуття. Ми жили окремо, будували плани на майбутнє, відкладали кошти на власне житло та мріяли про подорожі. Тоді я ще не знала, що за цим фасадом благополуччя ховається схильність, яка згодом перетворить наше життя на суцільне випробування.
Усе почалося непомітно. Марія Степанівна завжди була людиною духовною, відвідувала місцеву громаду, брала участь у заходах. Ми це поважали. Проте з часом її захоплення переросло у справжню одержимість. Спершу вона почала виносити з дому дрібні речі на благодійність, потім стала проводити там увесь свій вільний час. Ми не бачили в цьому нічого поганого, доки не настав день, коли вона вперше звернулася до нас за фінансовою допомогою.
— Назаре, синку, у мене зламався кран на кухні, а пенсії зовсім не залишилося. Допоможеш старій матері?
Звісно, Назар одразу поїхав, усе відремонтував і дав їй чималу суму на продукти. Ми подумали, що це просто збіг обставин. Але через тиждень ситуація повторилася. Потім ще раз. Марія Степанівна почала скаржитися, що ціни ростуть, що їй важко зводити кінці з кінцями. Ми, як турботливі діти, почали щомісяця виділяти їй частину нашого бюджету.
Правда відкрилася випадково. Якось я вирішила заїхати до неї без попередження, щоб завезти сумку з продуктами. Двері були відчинені. У вітальні я побачила Марію Степанівну та незнайомого чоловіка в діловому костюмі. Вони обговорювали якісь папери. Коли гість пішов, я запитала, хто це був. Свекруха зніяковіла, але потім із гордістю заявила, що вона стала головним меценатом нового проекту при їхньому духовному центрі.
— Мар’яно, ти не розумієш, це вища мета. Я віддаю те, що маю, щоб заслужити спокій і благословення для нашої родини.
Я була приголомшена. Виявилося, що вона віддає майже всю свою пенсію та ті гроші, які ми їй даємо, на незрозумілі потреби громади. При цьому в її холодильнику було порожньо, а рахунки за комунальні послуги не оплачувалися місяцями. Коли я розповіла про це Назару, він спочатку не повірив. Але факти були незаперечними. Ми спробували поговорити з нею серйозно.
— Мамо, ми не проти вашої віри, але ви не можете залишатися без засобів до існування. Ми даємо вам гроші на їжу та побут, а не на внески для сторонніх людей.
— Ви ще молоді і нічого не тямите. Матеріальне — це пил. Я дбаю про вічне.
Після цієї розмови ситуація лише погіршилася. Марія Степанівна почала маніпулювати почуттями Назара. Вона дзвонила йому пізно ввечері і плакала, що їй немає за що купити хліба. Назар, розриваючись між обов’язком перед матір’ю та нашою сім’єю, знову і знову давав їй кошти. Наші заощадження на квартиру почали танути. Я бачила, як мій чоловік виснажується, працюючи на двох роботах, тоді як його мати просто роздає наші зусилля чужим людям.
Одного разу я не витримала і поїхала до того самого духовного центру. Я хотіла поговорити з керівництвом, пояснити, що жінка похилого віку віддає останнє, залишаючись голодною. Те, що я там побачила, мене остаточно розлютило. Будівля була розкішною, з дорогою обробкою, а лідери громади їздили на автівках, про які ми з Назаром могли лише мріяти. Коли я спробувала пояснити ситуацію, мені ввічливо відповіли, що всі пожертви є добровільними і вони не можуть відмовити людині в її бажанні допомагати.
Повернувшись додому, я влаштувала Назару скандал. Я поставила ультиматум: або ми припиняємо це безумство, або я більше не можу бути частиною цієї гри. Він довго мовчав, а потім сказав, що не може кинути матір напризволяще.
— Вона ж пропаде, Мар’яно. Вона просто не усвідомлює, що робить.
— Назаре, вона все чудово усвідомлює. Вона знає, що ти завжди прийдеш на допомогу, тому дозволяє собі таку щедрість за наш рахунок. Це не доброта, це егоїзм, прикритий високими ідеями.
Ми вирішили змінити тактику. Тепер ми не давали їй готівку. Я сама купувала продукти, оплачувала її квитанції через інтернет і привозила все необхідне. Марія Степанівна була в люті. Вона звинувачувала мене в тому, що я намагаюся її контролювати, що я позбавляю її можливості творити добро.
— Ти черства жінка, Мар’яно. Ти думаєш лише про гроші, а про душу зовсім забула.
— Я думаю про те, щоб мій чоловік не працював до втрати свідомості заради того, щоб ваші наставники купили собі нові меблі.
Конфлікт загострився, коли Марія Степанівна вирішила заставити свою квартиру. Вона хотіла отримати велику суму, щоб зробити особливий внесок. Коли ми про це дізналися, Назару довелося вжити радикальних заходів. Він звернувся до юристів, щоб обмежити її право на розпорядження майном. Це стало точкою неповернення в їхніх стосунках. Свекруха проклинала нас, казала, що ми зрадники.
— Назаре, як ти міг так вчинити з власною матір’ю? Я ж хотіла як краще для всіх нас.
— Мамо, я просто хочу, щоб у тебе був дах над головою. Ти не можеш віддати те, що тобі не належить одноосібно, адже це наше родинне гніздо.
Відтоді в нашому домі оселилася напруга. Марія Степанівна продовжує свої візити до громади, хоча тепер її можливості допомагати фінансово обмежені. Вона постійно нагадує нам про свою образу, демонструючи всім виглядом, яка вона нещасна і покинута. Назар став замкнутим, він почувається винним, хоча розуміє, що іншого виходу не було.
Нещодавно стався випадок, який знову вибив нас із колії. Марія Степанівна привела до себе додому жити якусь жінку з їхньої організації, мовляв, тій ніде зупинитися. Та жінка почала господарювати в квартирі як у себе вдома. Коли ми приїхали, вона зустріла нас вороже.
— Ви не маєте права втручатися в життя Марії. Вона вільна людина і сама вирішує, з ким їй жити і кому допомагати.
Я зрозуміла, що ця боротьба нескінченна. На зміну одній проблемі приходить інша. Наші стосунки з Назаром тріщать по швах. Ми вже не говоримо про майбутнє, про дітей чи подорожі. Усі наші розмови зводяться до того, що знову вчинила його мати. Я відчуваю, що моє терпіння закінчується. Я люблю свого чоловіка, але не впевнена, що готова покласти своє життя на вівтар дивних переконань його матері.
Найгірше те, що оточуючі бачать у ній святу жінку. Сусіди кажуть, яка вона побожна, як багато робить для громади. Ніхто не бачить зворотного боку медалі. Ніхто не знає, що вона харчується за наш рахунок, поки інші користуються її наївністю.
— Назаре, ми маємо щось змінити. Ми не можемо так жити роками.
— А що я можу зробити? Вона моя мати. Я не можу її вигнати чи закрити вдома.
— Але ти можеш перестати бути її спонсором. Нехай її громада піклується про неї, якщо вона їм так багато віддала.
— Це жорстоко, Мар’яно. Ти ж знаєш, що вони про неї забудуть, як тільки у неї закінчаться ресурси.
— Ось саме! Це і буде доказом того, що я права.
Ми так і не дійшли згоди. Кожен день приносить нові новини. То вона віддала свій зимовий одяг комусь потребуючому, то знову просить гроші на ремонт, який насправді не потрібен. Я бачу, як Назар поступово здається. Він починає вірити, що це його хрест, який він має нести до кінця. А я не хочу нести цей хрест разом з ним. Я хочу простого людського щастя, спокою та впевненості у завтрашньому дні.
Ця історія не має щасливого фіналу. Марія Степанівна залишається при своїх переконаннях, впевнена у власній праведності. Ми з Назаром віддаляємося одне від одного, розділені стіною нерозуміння та боргів перед власною совістю та гаманцем. Я часто думаю, де та межа між добротою і фанатизмом, між турботою про ближнього і руйнуванням життя власних дітей.
Чи можливо знайти компроміс у такій ситуації, чи це шлях в нікуди? Марія Степанівна вважає, що вона рятує світ, а насправді вона просто знищує те, що ми так довго будували. І найсумніше те, що вона цього ніколи не зрозуміє. Для неї ми — лише перешкода на шляху до її уявної досконалості.
Ось така непроста життєва ситуація склалася у нашій родині. Кожен крок здається помилковим, а кожне рішення — запізнілим. Ми опинилися в пастці, де немає правильних відповідей, лише постійний вибір між поганим і ще гіршим.
Чи стикалися ви з подібною поведінкою родичів, коли сліпа віра ставала дорожчою за власну сім’ю? Як ви вважаєте, чи маємо ми право обмежувати свободу батьків, якщо їхні дії шкодять нам і їм самим? Нам дуже важливо почути вашу думку, адже іноді погляд зі сторони допомагає побачити те, що приховано від учасників подій. Будь ласка, поставте свою вподобайку цій розповіді та напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію, адже ваша підтримка та поради для нас справді мають велике значення. Що б ви порадили Мар’яні у цій ситуації?
