Свекруха висміяла мою вечерю перед гостями та використала свято сина, щоб виставити мене в темному світлі
Запах паленого цукру та хмелю завжди асоціювався у мене з приїздами Надії Петрівни. Вона входила в дім як господиня, навіть не знімаючи взуття у передпокої, і відразу прямувала до кухні. Того дня ми готувалися до особливої події — першого дня народження нашого сина. Я провела на ногах шість годин, намагаючись приготувати все ідеально. Запечена качка, кілька видів салатів, домашній хліб. Мені хотілося, щоб Ілля пишався мною, щоб його родичі побачили, яку затишну атмосферу я створила в нашому домі. Марта, ти знову додала забагато солі в соус, — пролунав голос свекрухи замість вітання. Вона навіть не глянула на онука, який грався на килимі, а відразу застромила ложку в мою каструлю.
— Я готувала за рецептом моєї мами, Надіє Петрівно. Усім завжди подобалося.
— Твоя мати готувала для робітників у полі, а мій син звик до вишуканої їжі. Це неможливо подавати на стіл. Це просто переклад продуктів.
Вона скривилася так, ніби з’їла щось неймовірно гірке. Ілля в цей час розмовляв по телефону в іншій кімнаті, і я лише зітхнула, ковтаючи образу. Вечір мав бути святковим, і я пообіцяла собі не реагувати на її зауваження. Гості почали сходитися ближче до вечора. Це були родичі Іллі, його колеги та кілька моїх подруг. Я розставляла тарілки, намагаючись усміхатися, хоча всередині все тремтіло від напруги. Надія Петрівна всілася на чолі столу, наче королева на троні, і почала роздавати вказівки.
— Подай серветки, Марто. І не забудь, що Ілля не любить таку грубу нарізку сиру. Хто тебе вчив так тримати ніж?
— Я сама вчилася, Надіє Петрівно. Давайте просто насолоджуватися святом.
— Свято — це коли господиня знає своє місце і вміє приймати гостей. Поки що я бачу лише метушню і несмак.
Коли всі сіли за стіл, почалися тости. Ілля піднявся, щоб подякувати всім за присутність, і з любов’ю подивився на мене. Я на мить розслабилася, відчуваючи його підтримку. Але Надія Петрівна не збиралася віддавати ініціативу. Вона перебила сина на півслові, піднявши свій келих з соком.
— Я хочу сказати про головне. Мій онук росте в чудовій родині, але мені прикро, що його мати так мало приділяє уваги традиціям. Подивіться на ці котлети. Вони ж сухі, як пісок у пустелі. Я спеціально привезла свої, бо знала, що Марта знову щось зіпсує.
Вона дістала з сумки пластиковий контейнер і почала розкладати холодні котлети прямо поверх моєї страви. Гості замовкли. Настала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Мені хотілося провалитися крізь землю.
— Навіщо ви це робите? — ледь чутно запитала я.
— Щоб люди не пішли звідси голодними, люба. Я піклуюсь про репутацію мого сина. Він заслуговує на краще, ніж цей кулінарний провал.
— Мамо, припини. Марта старалася, все дуже смачно, — спробував втрутитися Ілля.
— Ти просто звик до посередності, синку. Тобі нема з чим порівнювати. Я ж бажаю тобі добра. Марто, не стій з таким обличчям, краще принеси чистої води.
Я вийшла на кухню, відчуваючи, як тремтять руки. Кожна її фраза була як голка, що заходила під шкіру. Чому вона це робить? Чому саме сьогодні, коли ми святкуємо рік нашого сина? Я глянула у вікно на сутінки, що опускалися на місто. Холодне повітря трохи заспокоїло, але в середині все палало від образи. Коли я повернулася, Надія Петрівна вже розповідала гостям історію про те, як вона вчила мене прати білизну.
— Уявляєте, вона навіть не знала, що біле треба прати окремо від кольорового. Я приїхала, а в машині все перемішано. Якби не я, Ілля б ходив у сірих сорочках замість білих.
— Це було один раз, три роки тому, коли я тільки переїхала, — виправдовувалася я, відчуваючи себе маленькою дівчинкою.
— Один раз чи десять — це показник твого ставлення до побуту. Господиня — це не просто назва, це обов’язок.
Гості почали переглядатися між собою. Дехто намагався змінити тему, але свекруха була невблаганна. Вона чіплялася до кожної дрібниці: до кольору штор, до того, як розставлені іграшки сина, до моєї зачіски.
— Марто, цей колір волосся тебе дуже старить. Ти виглядаєш старшою за мого сина, хоча ви однолітки. Тобі треба більше займатися собою, а не просто сидіти вдома.
— Я не просто сиджу вдома, я виховую дитину і працюю дистанційно.
— Робота в інтернеті — це забавка. Справжня жінка повинна тримати дім у чистоті, а не витріщатися в монітор. Подивися, на пил на полицях. Це ж сором перед людьми.
Я подивилася на полицю, де стояв портрет нашого сина. Там дійсно була ледь помітна смужка пилу, яку я не встигла витерти через приготування вечері. Але робити з цього трагедію перед усіма гостями було занадто. Ілля мовчав, опустивши голову. Він завжди уникав конфліктів з матір’ю, вважаючи, що краще перетерпіти, ніж сперечатися. Але це терпіння знищувало мене.
— Знаєте, Надіє Петрівно, якщо вам так не подобається в нашому домі, ви можете піти.
Ці слова вилетіли з моїх вуст раніше, ніж я встигла їх обдумати. За столом знову запала тиша. Свекруха повільно поставила склянку на стіл і випрямила спину.
— Що ти сказала? Ти виганяєш матір свого чоловіка в такий день?
— Я не виганяю, я просто кажу, що якщо вам тут усе огидне — і їжа, і порядок, і я сама — то навіщо ви себе мучите?
— Ілля, ти чув це? Твоя дружина вказує мені на двері! Я приїхала з іншого міста, везла подарунки, готувала їжу, щоб врятувати твій вечір, а отримую ось таку невдячність!
— Марто, заспокойся. Мама не це мала на увазі, — пробурмотів Ілля.
— Ні, вона мала на увазі саме це. Вона весь вечір намагається зробити так, щоб я почувалася нікчемою. І ти це бачиш, але мовчиш.
Надія Петрівна почала демонстративно збирати речі. Її рухи були різкими, вона навмисно голосно грюкала кришкою контейнера.
— Більше моєї ноги не буде в цьому домі. Живіть як хочете, серед бруду і несмачної їжі. Тільки не дивуйся потім, Ілле, якщо твій син виросте таким самим нечепурою.
Вона вийшла, навіть не попрощавшись з онуком. Гості почали розходитися один за одним, відчуваючи незручність. Свято було зруйноване. Я залишилася на кухні серед брудного посуду та залишків їжі, яку ніхто так і не доїв. Ілля підійшов до мене через півгодини.
— Ти не мала так говорити з нею. Вона літня людина, у неї такий характер.
— Характер? Це не характер, це зневага. Вона ніколи не поважала мене як твою дружину.
— Вона просто хотіла допомогти. Її котлети дійсно були непогані.
Я подивилася на нього і не впізнала людину, за яку вийшла заміж. Його слова були як холодний душ. Він захищав жінку, яка щойно розтоптала мою працю та гідність.
— Ти дійсно вважаєш, що вона хотіла допомогти? Виставити мене дурною перед твоїми колегами — це допомога?
— Ти все занадто близько береш до серця. Тепер мені доведеться вибачатися перед нею, щоб вона не ображалася.
— Тобі? Вибачатися? Це вона має просити вибачення за свою поведінку.
Ми сперечалися до пізньої ночі. Дитина прокинулася від наших голосів і почала плакати. Я взяла сина на руки, намагаючись заспокоїти його, але сама не могла стримати сліз. Весь наступний тиждень Ілля ходив похмурий. Він постійно листувався з матір’ю, і я знала, що вона продовжує налаштовувати його проти мене. Надія Петрівна дзвонила йому щодня, розповідаючи, як у неї підскочив тиск після нашої сварки.
— Мама погано себе почуває. Вона каже, що не може спати через твої слова, — сказав Ілля за сніданком.
— Я не збираюся виправдовуватися за те, що захистила себе. Вона перейшла межу.
— Ти просто вперта. Тобі важко сказати одне слово вибачення, щоб у сім’ї настав спокій?
— Спокій ціною мого самолюбства? Ні, Ілля. Я занадто довго мовчала.
Минуло кілька місяців, але напруга не зникала. Свекруха більше не приїжджала, але її невидима присутність була в кожній нашій розмові. Кожного разу, коли я щось готувала або купувала нову річ у дім, Ілля критикував це, повторюючи слова своєї матері. Я почала помічати, що він став холоднішим, частіше затримувався на роботі. Одного разу я випадково побачила його переписку з матір’ю.
— Сину, ти молодий, ти заслуговуєш на жінку, яка буде тебе цінувати. Марта не цінує ні тебе, ні твою родину. Подивися, як вона себе поводить. Вона ж справжня егоїстка.
— Я знаю, мамо. Мені важко з нею. Вона не хоче тебе слухати.
— Це тому, що вона тебе не любить. Любляча дружина завжди поважає батьків свого чоловіка. Подумай, чи хочеш ти так жити все життя.
Я сиділа на дивані, тримаючи телефон у руках, і відчувала, як руйнується мій світ. Людина, якій я довіряла, обговорювала мене за спиною з жінкою, яка мене відкрито недолюблювала. Усе, що ми будували разом, здавалося тепер фальшивим. Я згадала наше весілля, його обіцянки бути завжди на моєму боці. Де поділися ці обіцянки?
Наступного дня я зібрала речі сина і поїхала до своїх батьків. Мені потрібен був час, щоб подумати. Ілля не дзвонив два дні. Коли він нарешті набрав мій номер, його голос був спокійним і байдужим.
— Ти вирішила влаштувати чергову сцену? Повертайся додому, дитині потрібні нормальні умови.
— Нормальні умови — це там, де матір поважають, Ілля. Ти зробив свій вибір між мною та матір’ю.
— Не перебільшуй. Я просто хочу, щоб усе було як раніше.
— Як раніше вже не буде. Ти дозволив їй зруйнувати нашу довіру.
Ми розмовляли довго, але так і не почули один одного. Він наполягав на тому, що я повинна першою піти на примирення з Надією Петрівною. Я ж розуміла, що це буде початком кінця моєї особистості. Якщо я дозволю їй керувати моїм життям зараз, вона ніколи не зупиниться.
Минуло півроку. Ми живемо окремо. Ілля приїжджає бачитися з сином, але наші розмови обмежуються лише питаннями дитини. Надія Петрівна святкує перемогу — вона повернула сина під свій вплив. А я сиджу в орендованій квартирі, дивлюся на свого малюка і думаю, чи правильно я вчинила. Чи варто було терпіти приниження заради повної сім’ї, чи краще залишитися одній, але зі збереженою гідністю? Чи можна взагалі побудувати щастя там, де третя людина постійно отруює стосунки своїми зауваженнями та втручанням у кожну дрібницю побуту?
Як ви вважаєте, чи повинна була Марта проковтнути образу заради дитини та спокою в домі, чи її вчинок був єдино правильним рішенням у такій ситуації?
