Свекруха зіпсувала мені весілля своїм вбранням – яскравою червоною сукнею з блискітками, ніби на дискотеку, а не на наш витриманий у пастельних тонах день. Я не витримала і вирішила “виправити” це на фото: замовила фотографу видалити її зі знімків. Тоді мені здавалося, що роблю правильно. А потім усе пішло не так, як я гадала.
Мені двадцять вісім, я дизайнерка, яка живе стилем і деталями. Те, що для когось просто день, для мене – концепт, візія, композиція. Тому коли Дмитро запропонував мені одружитися, я одразу уявила білий шатер, пудрові квіти, флердоранж у волоссі… Ну, ви зрозуміли. А тепер уявіть, як у цей “Pinterest-момент” врізається Катерина Василівна в сукні, яку й на корпоратив сільради було б соромно вдягати.
– Люба, може, не переймайся так сильно? – Дмитро обережно доторкнувся до мого плеча, коли я втретє перемотувала весільні фото.
– Не переймайся? Ти бачив себе на цьому знімку? Тут же не ти, а твоя мама виглядає як головна зірка події. Я вся в ніжно-рожевому, а вона – як ялинка в грудні!
– Це ж моя мама… Вона не зі зла. Вона просто… не розуміє цього всього.
Я зітхнула. Він не розуміє. І вона не розуміє. А мені потім ці фото дивитись усе життя.
Я вирішила тихенько відредагувати альбом. Без видалень. Просто обрізати, розмити фон, десь інший ракурс вибрати. Але коли справа дійшла до студії, я не втрималась.
– Пане Остапе, а можна… ну, прибрати деякі кадри? Не всі, лише ті, де фон… трохи псує загальний стиль.
Фотограф глянув на мене скоса.
– Це ті, де ваша свекруха у червоному?
Я кивнула.
– Ну, можна. Але… ви впевнені?
Я збрехала, що чоловік не проти. В глибині душі я сподівалась, що цього ніхто не помітить. Але, як завжди, життя підкидає уроки.
Коли ми вперше зібралися вдвох із Дмитром і його батьками, Катерина Василівна з гордістю попросила показати фото.
– Ой, лишенько, де ж ми? – вигукнула вона, гортаючи сторінки.
– Мабуть, фотограф щось переплутав, – вичавила я з себе.
– Переплутав? – насторожився тесть. – Та ми ж з ним тричі позували, навіть на сходах…
Я мовчала. Дмитро мовчав ще гірше.
Після того вечора між мною і ним щось зламалось. Ні, він не кричав. Але й не посміхався. Уникав очей. І не торкався.
– Дімо, ну поговори зі мною.
– Ти зробила це без мого відома. Ти вирішила, що краще знаєш, як мають виглядати мої батьки. Як має виглядати наш спогад.
– Це не так. Просто… я хотіла, щоб усе було красиво. Гармонійно.
– А я хотів, щоб це було по-чесному.
Мене ніби облили холодною водою.
– Виходить, краса для тебе важливіша за людей? – запитав він, дивлячись кудись убік.
Я не знала, що відповісти. Бо, мабуть, у тій миті – так, була важливіша.
З того вечора ми живемо поряд, але далеко. Він заглибився в роботу, я роблю вигляд, що все добре. Але іноді бачу, як він гортає старі фото з батьками в телефоні. Ті, що не пройшли цензуру моєї перфекціоністської душі.
Я пробувала поговорити з його мамою. Вибачитись. Вона лише усміхнулась:
– Доню, ти з тих, хто прагне, щоб усе блищало. Але не забувай: справжнє блищить не на фото, а в серці.
Я залишилась із цією фразою на кухні, сам-на-сам зі своїм ідеальним альбомом, з якого зникла частина життя мого чоловіка.
І тепер я думаю. А може, це не вона зіпсувала мені день? Може, я сама його собі зіпсувала – бажаючи, щоб усе відповідало кольоровій гамі, а не гамі почуттів?
Бо якщо весілля починається з виключення близьких з кадру, то як довго триматиметься шлюб?
А як ви думаєте? Чи є межа між прагненням до ідеалу і зневагою до почуттів інших? Де вона, та золота середина?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
