Мама чоловіка Ірина Богданівна живе у нас вже два місяці, і судячи з усього, навіть не збирається від нас з’їжджати.
Справа в тому, що свекруху ми забрали до нас після лікарні. Вже два місяці вона живе з нами і виїжджати не збирається, як я розумію. Почали вони мене з чоловіком обробляти, щоб жити так постійно, я її квартиру під оренду. Мовляв, всім так добре. Але мені не добре!
Женя ж загорівся маминої ідеєю спільного проживання і тепер вони обидва тиснуть мене. Я ось ніби не хочу сварок і конфліктів, але скоро, мабуть, без цього не обійдеться.
Два місяці тому свекруха справді сама жити не могла, тому що навіть встати з ліжка без сторонньої допомоги не виходило, не кажучи вже про походи в магазин, прибирання і готуванні. Ми з чоловіком тоді вирішили забирати її до себе, тому що у Ірини Богданівни є ще дочка, але вона три місяці тому народила і їй зараз взагалі не до того. А у нас дитині шість років, квартира – двушка.
Так, мені не подобалося таке рішення, свекруха не входить в мій топ улюблених людей, але й кидати літню людину в такій ситуації – свинство. Словом, забрали маму до себе, малого поки що до себе в кімнату переселили.
Близько місяця свекруха потребувала постійної допомоги – допомогти встати, привести, принести, нагодувати, поставити укол і так далі. Дуже виручало те, що я працюю відддалено і можу іноді робити перерви, щоб відволіктися на маму чоловіка. Хоча мене вся ця ситуація і дратувала.
Ми зі свекрухою якось близькі ніколи не були, тому для мене вона чужа по суті людина, яку потрібно доглядати, тому що вона толком навіть помитися сама не могла – руки не піднімалися. Але Жені це робити теж якось дивно, а зовиці є кого купати.
Ситуація ускладнювалася тим, що якщо на початку Ірина Богданівна відчувала себе не в своїй тарілці і поводилася скромно і стримано, то з часом обжилася і почала демонструвати характер. А він у неї зовсім не медом намазаний.
Мама Жені почала вередувати з приводу їжі, температури в кімнаті, м’якості постільної білизни.
Чоловік намагався мамині капризи вирішувати сам, але він же тільки ввечері приходить, а ось я з цією мадам цілими днями, тільки що малого в садок-з садка. А ось же скоро школа вже почнеться, уроки, і в мене теж часу вже стільки не буде.
З одного боку, я розумію, що свекруха – людина літня, ще й не здорова, ось і вередує, але з іншого – я їй стороння людина, могла б себе якось в руках тримати, я не знаю.
Згодом Ірині Богданівні ставало легше, вона вже могла сама підніматися з ліжка, тримаючись за поручень, потихеньку сама з ходунками пересувалася по квартирі, їла самостійно.
Мене всі ці зміни радували більше, ніж її, напевно. Я чекала, коли до неї в повній мірі повернеться самостійність і ми перевеземо її назад до неї в квартиру. Я згодна була щодня кататися до неї заради прибирання і готування, головне, щоб вона окремо жила.
Але свекруха натомість почала вести взагалі дивні розмови. Вона почала заговорювати про те, що вік у неї зараз небезпечний, в будь-який момент може статися все, що завгодно. Тому самій їй жити не можна. Я себе за час її хвороби показала дуже гідно, хоча і не була зобов’язана доглядати за матір’ю чоловіка, але все-таки я це робила.
Тому все зваживши, свекруха зробила нам з чоловіком пропозицію: вона свою трикімнатну – під оренду, а це непогані гроші щомісяця будуть, і живемо всі разом тут, у нас. А як через кілька років стає затісно, продаємо обидві квартири і на ці гроші купуємо будиночок, де будемо всі разом жити.
Далі йшло розписування плюсів від такого рішення – і з онуками мама чоловіка допоможе, адже ми ще дитину плануємо, і з домашніми справами мені буде легше, оскільки вона скоро остаточно набереться сил і зможе стояти біля плити, і багато-багато інших сумнівних плюсів, які на перший погляд і не видно.
Найгірше, що Женя реально задумався над її пропозицією. Навіть мене намагався переконати, що це чудова ідея, адже свій будинок – це просто мрія. А ось мене перспектива жити зі свекрухою ще довгі роки. що квартирі, що в будинку, взагалі не приваблює. Чоловік – її син, він до неї звик, можливо, якихось особливостей мами вже не помічає, а ось мені такий подарунок на постійній основі явно зайвий, навіть за гроші.
Ірина Богданівна зараз чекає нашої відповіді, але ми з чоловіком не сходимося в думках, він вважає ідею шикарною, а я- жахливою. Навіть почали сварити через це. Поступитися мені – і найближчі роки перетворяться в випробування моєї витримки, і я не впевнена, що зможу його пройти. Мені вистачило двох місяців, щоб почати кидатися на стіни від постійної присутності в квартирі свекрухи, а тут жити постійно, та ще й вона – на правах господині, бо ця квартира, в якій ми живемо, на ній.
Ні, дякую, я так не згодна. Мені простіше розлучитися зараз, ніж через рік, коли у мене будуть труситися руки, а я вже і зараз не знаю, на яку стінку кидатися. В мене на сина і так обмаль часу, а з таким розкладом його і зовсім не залишиться, не кажучи вже про другу дитинку. От і що робити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
