fbpx

Світлана почала себе «підгодовувати». Дуже часто в її словах стали звучати мотиви «щастя для себе». Вона дуже добре одягалася, дуже грамотно себе «живила» корисними продуктами. Фігура була бездоганна, тому вправами в спортзалі Світлана себе не стомлювала. І все частіше жінка стала говорити фразу: «Та навіщо мені це?» Під «цим» малося на увазі наявність сім’ї і дітей. Минуло 13 років, і ми зустрілися

Як часто жінки, перевантажені сімейними турботами і домашніми проблемами, з заздрістю дивляться на сусідів, подруг, не обтяжених такими речами, як діти, внуки, чоловік! Мені здається, дуже часто. Дивляться з тихою заздрістю. Іноді з гучною –  «Ось у Леськи – рай! Навіщо я тільки впряглася?!»

І бачиться жінкам чудове проведення часу таких «вільних», адже все – для себе коханої.

Купуєш собі, коханій, все, що душа забажає, їси делікатеси всілякі, балуєш себе відвідинами басейнів і фітнес-центрів. Саме так.

Звісно ж впевнена в собі жінка, яка живе «для себе», для якої діти – зайвий баласт, здатний тягнута на дно.

***

Розповім вам історію Світлани, однієї з «вільних», на яку теж свого часу з заздрістю поглядали знаймі. В свій час…

Світлана працювала бухгалтером на фірмі моєї сестри. Коли я її вперше побачив, Світлані було років двадцять вісім. Білява, довгонога, симпатична. Худоба не псувала її, навпаки, підкреслювала її стрункість.

Світлана була чудовим працівником. «Зайвого не скаже, додаткової роботи не боїться», – так охарактеризувала Світлану сестра. І головне – Світлана вільна. “Куди хочу, туди їду”, – промовила вона, сідаючи в машину.

Зі Світланою було дуже навіть приємно поговорити. Про все на світі. Посміятися. Але мене не полишало дивне відчуття, що манеру поведінки Світлани я вже десь зустрічав. Наче був знайомий колись з її клонованою сестрою-близнюком.

На той час за спиною у мене було аж ніяк не багато знайомств з представницями прекрасної статі, а ті, що були, практично повністю народилися в стінах рідної школи. Тому я згадав.

У класі третьому в мене закохалася дівчинка. Мені було глибоко начхати на такі речі, як симпатії протилежної статі. А вона намагалася з усіх сил першою розсміятися моєму жартові, голосніше за всіх обговорювала що завгодно, якщо поруч був я. Млосно закочувала очі, зустрічаючись зі мною поглядом. Ось така дивна манера поведінки. Заснована на бажанні виділитися. Звернути на себе увагу.

Світлана в мене, безумовно, не закохалася. Але поводилася ідентично. Чому? Думаю, ось чому. Я впевнений, що в кожному чоловікові Світлана бачила потенційного чоловіка.

«Ось Америку відкрив!» – вигукне хтось із читачок. «Так кожна жінка на чоловіка дивиться з цієї точки зору!» Та правильно. Кожна дивиться, але далеко не у кожної це перетворюється на нав’язливу ідею. Ідею-фікс.

Коли мозок гарячково перебирає варіанти. Коли не бентежить ні вік «претендента», ні інші його якості. І все це відбувається на рівні підсвідомості. Я впевнений, скажи я Світлані тоді про ці свої думки, образилася б страшенно.

І жінка симпатична цілком, і розумом Бог не обділив нітрохи, і вік – який там вік. А відчувалося – за розповідями про якесь своє нове захоплення та сміхом веселим ховає Світлана щось, що зсередини її тисне. Не дає заспокоїтися і жити собі, вірячи і чітко знаючи, що ВІН все одно з’явиться, що діти народяться, що все кльово буде.

«Треба працювати над щастям! Шукати!” – вже чую я незгодні голоси читачок. Ну, Світлана працювала. Шукала. І що? Чоловік бачив її інтерес, користувався ним так, як душа бажала, і благополучно прописував Світлану… в своєму записнику. Дарував їй квіти ввечері, якщо вдень ​​відкривав записну книжку на літері «С». Вранці цілував ніжно. І їхав.

І про логічне завершення відносин говорити не хотів. І панічно уникав історій про те, як мовляв добре, коли «жінка, чоловік і їх дитина живуть і радіють в чистенькому заміському будиночку…»

«Так може вона їх, дітей, і не хотіла зовсім?!» – махають ручками окремі читачки. А ось тут докладніше…

Бажання мати дітей – сильне бажання будь-якої нормальної людини. Продовження роду. Боязнь самотньої старості, коли «склянку води ніхто не подасть». Бачити своє відображення в маленькій людині, читати в її вчинках продовження того, що починав та не закінчив сам колись.

Одна моя знайома не могла мати дитину. Лікарі озвучили через кілька років безрезультатного лікування однозначний вирок. Та тільки жінка вихід знайшла і взяла з дитбудинку дівчинку – «відмовницю». Коротше, якщо по-справжньому хочеш, якщо не підгодовуєш себе відмовками типу «так я для себе живу», значить зможеш.

Світлана почала себе «підгодовувати». Дуже часто в її словах стали звучати мотиви «щастя для себе». Вона дуже добре одягалася, дуже грамотно себе «живила» корисними продуктами. Фігура була бездоганна, тому вправами в спортзалі Світлана себе не стомлювала.

І все частіше жінка стала говорити фразу: «Та навіщо мені це?» Під «цим» малося на увазі наявність сім’ї і дітей. І настільки повірила в те, що так і повинно бути, що через кілька років була в цьому повністю, на сто відсотків впевнена. При цьому на підсвідомому рівні продовжувала «шукати». Ось така алогічна дивина…

***

Через тринадцять років я заїхав в один з гастрономів своєї сестри. Заїхав, до слова, випадково. Домовився з однією людиною про дещо, зайшов всередину почекати знайомого. І побачив Світлану за прилавком. З бейджиком старшого продавця-товарознавця. Підійшов до неї, привітався. Вона мене теж впізнала. А я, поки не почув її вітання, сумнівався, що переді мною та сама Світлана.

Стрункість перетворилася на худобу. Волосся стали рідкім і тонким. По ззасмаглому обличчю розбіглися зморшки. Вона ні в якому разі не стала «страшною» і «некрасивою». Але з’явилося щось… відразливе чи що.

Сорокатрирічна жінка, що живе для себе. Перехопивши мій погляд, кокетливо закотивши очі, пояснила: «Б’юся над волоссям, б’юся… Це через те, що я його фарбувала все життя».

Вона продовжувала себе «живити», «одягати», «доглядати за собою». Вона називала свої ноги «ніжками», руки – «ручками». Навіть огірок, який збиралася з’їсти, любовно називала «огірочком». Ретельно доглядала за «порожниною рота». Засмагала в солярії (дуже для шкіри корисно!).

Я дивився на неї і розумів, наскільки щасливі насправді мільйони жінок, які мають такий «вантаж» в своєму житті, як діти і сім’я. І наскільки іноді некрасиве і відштовхуюче «життя для себе»…

Автор: Анатолій Шарій

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page