Я сиділа за своїм робочим столом, коли до кабінету увійшла моя подруга Лариса. Її обличчя було напруженим, а очі блищали від роздратування. Усі колеги в офісі затихли, відчуваючи, що зараз щось буде. Вона зупинилася біля мого столу і голосно сказала:
— Світлано, ти чому мовчиш, коли я питаю, що відбувається в офісі? Я ж тебе просила розповідати мені все, що кажуть колеги, поки мене немає!
Я відчула, як обличчя заливає жар, але намагалася залишатися спокійною.
— Ларисо, я не хочу займатися плітками, — тихо відповіла я. — Це нечесно ні до кого.
Вона різко нахилилася ближче, її голос став ще гучнішим.
— Ти що, вважаєш себе кращою за всіх? Думаєш, я не знаю, що ти сама про всіх шепочешся за моєю спиною? Може, тобі нагадати, хто тут головний?
Колеги перезирнулися, а я відчула, як серце стискається від образи. Лариса розвернулася і пішла, а я залишилася сидіти, відчуваючи, як погляди всіх у кабінеті прикуті до мене. Як моя найкраща подруга могла так змінитися?
Мене звати Світлана, і я завжди вірила, що справжня дружба — це скарб, який витримує будь-які випробування. Але життя навчило мене, що навіть найближчі люди можуть змінитися, і не завжди на краще. Моя історія — про те, як моя подруга Лариса, з якою ми були нерозлучними, стала іншою людиною, як я намагалася зберегти нашу дружбу і як вчилася захищати себе в непростій ситуації на роботі. Це розповідь про повагу, межі і про те, як іноді доводиться вибирати між дружбою і власною гідністю.
Ми з Ларисою познайомилися ще в училищі, коли нам було по 17. Ми вчилися на економістів у маленькому місті на Хмельниччині, сиділи за однією партою і ділилися всім: від конспектів до найпотаємніших мрій. Лариса виросла в скромній сім’ї — її виховувала мама, яка працювала прибиральницею і ледве зводила кінці з кінцями. Я ж жила з батьками в селі, і хоча ми не були багаті, у нас завжди було що їсти. Ми з Ларисою підтримували одна одну, сміялися над дурницями і мріяли про краще життя.
Після училища ми разом влаштувалися на роботу в бухгалтерську фірму в райцентрі. Зарплата була невелика — 8 000 гривень на місяць, — але ми були молоді, сповнені ентузіазму і раділи, що працюємо разом. Ми ділилися секретами, разом ходили на каву, а вечорами могли годинами розмовляти телефоном. Я була щаслива, що маю таку подругу.
Коли мені було 23, я вийшла заміж за Олега, вчителя фізкультури. Через рік Лариса познайомилася з Віктором, бізнесменом, старшим за неї на 10 років. Він мав власну справу, заробляв 50 000 гривень на місяць, їздив на дорогій машині і здавався їй принцом із казки. Я раділа за неї, адже знала, як важко їй було в дитинстві. Після весілля Лариса переїхала до нього в місто, а я залишилася в селі з Олегом. Але ми продовжували спілкуватися: вона приїжджала до мене, я — до неї. Ми телефонували одна одній майже щодня, ділячись новинами.
Після народження дітей у нас обох почалися декрети. У мене народилася донька Соломія, а в Лариси — син Артем. Ми підтримували одна одну: я радила їй, як заспокоїти дитину, коли вона плаче, а вона ділилася рецептами швидких обідів. Але після декрету, коли ми обидві повернулися на роботу, я помітила, що Лариса змінилася.
Вона почала хвалитися: то новим ремонтом у квартирі за 200 000 гривень, то двома машинами, які купив Віктор, то відпочинком за кордоном за 30 000 гривень. Спочатку я думала, що вона просто радіє своєму новому життю, і не звертала уваги. Але з часом її поведінка стала іншою. Вона говорила з колегами зверхньо, ніби була кращою за всіх. Одного дня я почула, як вона сказала нашій колезі Наталі:
— Ти що, досі на тролейбусі їздиш? Ми вже другу машину купили, пора б і тобі про щось серйозне подумати.
Наталя лише знизала плечима, але я бачила, що їй прикро. Я не знала, як реагувати. Лариса була моєю подругою, але її слова звучали грубо.
На роботі почали ходити розмови. Дехто заздрив Ларисі, інші шепотілися за її спиною, називаючи її «пані з міста». Я чула, як колеги кажуть: «Не дай, Боже, з бідної пані». Але я мовчала, не хотіла брати участі в плітках. Лариса була моєю подругою, і я вірила, що вона просто адаптується до нового життя.
Одного вечора ми поверталися з роботи разом, і Лариса раптом сказала:
— Світлано, ти ж у курсі всього, що відбувається в офісі. Розповідай мені, що колеги кажуть, коли мене немає. Я хочу знати, хто що думає.
Я здивувалася.
— Ларисо, ти серйозно? Я не хочу пліткувати. Це нечесно.
Вона глянула на мене, ніби я сказала щось образливе.
— Ти що, не можеш подрузі допомогти? Я ж не просто так питаю. Мені треба бути в курсі!
— Але навіщо? — відповіла я. — Якщо хочеш щось знати, спитай у людей напряму.
Вона зітхнула і змінила тему, але я відчула, що між нами щось змінилося. З того дня Лариса стала холоднішою. Вона перестала дзвонити мені вечорами, а на роботі спілкувалася зі мною лише по ділу. Але найгірше почалося, коли вона стала “підсміхуватися” перед колегами.
Одного разу на нараді вона перебила мене, коли я пропонувала ідею для нового проєкту.
— Світлано, ти серйозно? — сказала вона голосно, щоб усі чули. — Це ж несерйозно. Треба думати масштабніше, а не як у селі.
Колеги змовчали, але я відчула, як обличчя горить від сорому. Я не знала, чому вона так поводиться. Може, я її образила, відмовившись пліткувати? Але я не могла піти проти своїх принципів.
Ситуація погіршувалася. Лариса почала вказувати мені на помилки в роботі, навіть якщо їх не було. Вона робила це публічно, ніби спеціально, щоб я почувалася незручно. Одного разу вона сказала при всіх:
— Світлано, ти знову звіт неправильно заповнила. Може, тобі варто піти на курси, щоб наздогнати нас?
Я перевірила звіт — усе було правильно. Але я змовчала, не хотіла загострювати. Та з часом я помітила, що колеги почали сторонитися мене. Хтось навіть жартував, що я «під прицілом у Лариси». Це було схоже на справжній булінг, і я не знала, як із цим упоратися.
Одного вечора я розповіла все Олегові. Він уважно вислухав і сказав:
— Світлано, ти не можеш дозволити їй так із тобою поводитися. Вона твоя подруга, але це не дає їй права тебе чинити. Поговори з нею.
— Але як? — зітхнула я. — Вона ніби інша людина стала.
— Спробуй бути чесною, — порадив він. — Скажіть усе, що думаєш, але спокійно. Якщо вона не зрозуміє, то, може, це вже не та дружба, яку ти цінуєш.
Я вирішила, що Олег правий. Наступного дня я запросила Ларису на каву після роботи. Ми сіли в маленькому кафе, і я обережно почала:
— Ларисо, я хочу поговорити. Ми ж із тобою були подругами, а тепер ти ніби проти мене. Чому ти так чиниш зі мною на роботі?
Вона здивовано підняла брови.
— Так чиню? Світлано, ти перебільшуєш. Я просто хочу, щоб ти краще працювала. А ти чомусь проти мене налаштувалася.
— Ларисо, я не проти тебе, — сказала я. — Але коли ти критикуєш мене перед усіма, це боляче. І твоє прохання про плітки… я не можу так. Це нечесно.
Вона зітхнула і відвела погляд.
— Може, я й перегнула, — тихо сказала вона. — Але я просто хочу бути в курсі всього. У Віктора бізнес, там усі пліткують, і я звикла, що треба все знати.
Я відчула, як мій гнів змінюється на співчуття.
— Ларисо, я розумію, що в тебе нове життя. Але ми ж подруги. Давай просто будемо чесними одна з одною?
Вона кивнула, але я бачила, що їй важко. Мабуть, вона сама не до кінця розуміла, як змінилася.
Через кілька тижнів я дізналася від колеги, що Лариса роками збирала інформацію про всіх у колективі: хто що сказав, хто що зробив. Це пояснювало, чому директор, якому платили 100 000 гривень на місяць, не реагував на її поведінку. Вона мала «компромат» і на нього. Я була шокована. Моя подруга, з якою ми ділилися секретами, стала людиною, яка використовує інформацію проти інших.
Я вирішила поговорити з директором. Я зайшла до його кабінету і сказала:
— Іване Петровичу, я хочу поговорити про Ларису. Її поведінка створює напругу в колективі. Я не хочу пліток, але так працювати важко.
Він зітхнув.
— Світлано, я знаю, що вона буває різкою. Але вона цінний працівник. Я поговорю з нею.
Я не знала, чи допоможе ця розмова, але відчула полегшення, що висловилася. З того дня я почала тримати дистанцію з Ларисою. Я залишалася ввічливою, але перестала ділитися особистими речами. Мені було боляче втрачати подругу, але я зрозуміла, що не можу дозволити їй так чинити зі мною.
Поступово ситуація на роботі покращилася. Лариса стала менш різкою, можливо, після розмови з директором. А я навчилася стояти за себе. Одного дня я сказала їй:
— Ларисо, я ціную нашу дружбу, але я не дозволю так зі мною поводитися. Якщо ти хочеш, ми можемо почати все спочатку, але з повагою.
Вона кивнула, і я побачила в її очах щось схоже на каяття.
— Може, я й справді перегнула, — сказала вона. — Давай спробуємо.
Ми не повернулися до тієї близькості, що була раніше, але стали спілкуватися спокійніше. Я зрозуміла, що люди змінюються, і не завжди я можу це змінити. Але я можу змінити свою реакцію і захищати свою гідність.
А як би ви вчинили, якби ваша близька подруга змінилася і почала поводитися несправедливо? Як би ви зберегли повагу до себе, не втрачаючи надії на відновлення стосунків?
