Свого часу мама віддала мені будинок своєї матері, тобто моєї бабусі, в приватному секторі нашого містечка на Полтавщині. Він був у не дуже хорошому стані, продати його мама вдало не могла, а щоб дійсно привести його до ладу, треба було багато в нього вкласти.
Ну а ми з Дімою на той час якраз розписалися і поїхали на два роки в Норвегію попрацювали, повернулися і збиралися підшукати собі житло. Мама й запропонувала тоді дати їй тисячу доларів, а натомість переписати будинок бабусі на мене, щоб ми зробили в ньому ремонт і жили.
Нам ідея сподобалася, адже ми з чоловіком мріяли про свій будинок. До того ж, цей будиночок бабусі мені дорогий з дитинства, з ним пов’язано багато теплих спогадів. Тож ми пристали на умову моєї мами. Живемо тепер у відремонтованому будинку, працюємо, у нас вже двоє дітей-підлітків.
От тільки мама так і не усвідомила, що будинок цей тепер наш, а не її. Щоразу, коли мама заїжджає в гості, а це буває майже щонеділі, вона намагається навести свій порядок, все у нас переробити.
І взагалі мама з роками все дивнішою стає, можливо, тому вона й сама всі роки після розлучення з татом, так нікого й не зустріла.
Так от, мама якщо у нас гостить, їсти з нами не сідає, каже “Коли захочу, тоді і поїм”. Ну, та й таке, але якось неприємно все одно.
У магазині піде, вибере одяг собі, пальто, чоботи, каже: “Ну ти ж заплатиш, так?” Хоча знає, що на роботі у мене зараз проблеми, чоловіку теж зарплату зменшили, а на дітей скільки грошей треба. Я намагалася пояснити, все це а вона у відповідь:
“На дітей грошей не шкода витрачати, а матері рідній – шкода?” Ображається щоразу дуже. А вчора взагалі я вже не стрималася, бо мама порилася в моїх сумках. Сказала, що мій паспорт шукала.
Я, коли за цим заняттям її застала, сказала, що це мої особисті речі, що не люблю, коли хтось там порпається. Вона знову образилася, говорить: “Ну я ж не чужа людина!”
Так само у сина в сумці все перевірила. Якісь його особисті записки знайшла, син дуже сердився.
Взагалі, треба якось пояснити мамі, що існує й особистий простір, але я ніяк не можу. Сьогодні ціли день не розмовляє зі мною, а завтра поїде зранку додому, і я вже ніяк не дочекаюся цього моменту. Можливо. не гарно так думати і гріх, але у мене щиро кажу, не виходить по-інакшому.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
