Свого часу свекруха подарувала нам з Леонідом квартиру на весілля. Здавалося б, чудовий подарунок і гарний старт для молодої сім’ї. Але те, що сталося зараз, ні в якеі ворота не лізе.
До весілля ми з Леонідом жили у знайомого, який на кілька років поїхав за кордон. Він збирався повернутися майже відразу після нашого весілля, тож ми вже підшукували житло.
І тут такий подарунок: свекруха Ірина Максимівна просто на урочистості вручила нам ключі від нової квартири! Щойно збиралися орендувати – і раптом отримали власне житло. Ми були на сьомому небі від щастя.
Виявилося, що мама чоловіка мала накопичення, крім того, вона тоді продала дачу, та ще й отримала премію на роботі. Треба було кудись вкласти гроші, тож свекруха купила квартиру. І зробила єдиному синові подарунок.
Ми з Льонею у шлюбі вже 15 років, є троє дітей, молодшому скоро 5. І тут свекруха нас приголомшила.
Виявляється, вона втомилася працювати, каже, що більше не має сил. А вважає, що на одну пенсію їй ніяк не прожити – потрібно додатково 15 тисяч гривень щомісяця, щоб жити більш-менш комфортно. І отримувати ці 15 тисяч вона вирішила від нас!
Працює лише чоловік. У мене і вдома справ вистачає з трьома дітьми: прання, прибирання, приготування, кухня. Молодший частенько хворіє, середньому потрібне особливе харчування, а старший зараз переживає непростий час – підлітковий період. Тому мій вихід на роботу не принесе нічого доброго.
Леонід хоч і заробляє 30 тисяч гривень, та грошей у нас вистачає тільки на свої потреби, копійчину в копійчину. Можна сказати, що живемо від зарплати до зарплати. Але при цьому всі ситі, одягнені та взуті, діти у секціях займаються. Цього року навіть у Карпати з’їздили. Скромно, бюджетно, але все ж таки жити якось треба.
Де ми зайві 15 тисяч візьмемо? Ми і кінці з кінцями зводимо завдяки тому, що своя квартира, не потрібно за оренду платити або з іпотекою маятися. Хоч і тісно, проте дах над головою і самі собі господарі.
І не треба нам заявляти, що настав час віддавати борги! А саме так і робить свекруха. Ми дарувати квартиру нам не просили, а тим більше не вимагали, як мама чоловіка сьогодні вимагає від нас гроші. І якби вона нічого нам не дарувала, то не пропали б. Просто винаймали б житло, як і планували.
За ці 15 років ми так і не стали близькими. Ірина Максимівна ніколи не сиділа з онуками, у гості приїжджала у великі свята, а до себе не кликала. Більше великих подарунків не робила. Та й спілкування виходило сухим: свекруха по телефону хіба що питала чи здорові. А якщо хтось і недужав, то тільки співчутливо зітхала, жодної допомоги ми від неї не бачили.
А тепер вона раптом вирішила, що ми маємо її матеріально підтримувати, та ще й такою солідною сумою.
Але ж стільки інших пенсіонерів живуть самі на просто мізерні гроші і не просять допомоги. Мої мама з татом теж пенсіонери, але їм і на думку не спадає від мене щось вимагати!
Хіба свекруха не розуміє, що, забираючи гроші у сина, вона забирає їх у своїх онуків? Я б краще на хлібі та воді сиділа, ніж у дітей останнє забирала, щиро кажу.
Я буду поганою невісткою, але поставлю ультиматум чоловіку: три тисячі його мамі на місяць, або нічого.
Всім гарних і мирних свят!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
