Свого сина я стараюся не возити в село до бабусі і дідуся. Я вважаю, що дивитися, як гарують люди, це не дуже для нього в користь. Нехай вчиться і чогось та й доб’ється в тому житті. Мама ж злиться і каже, що я її онука погано виховую. – Пригодиться, не пригодиться, а вміти він повинен, – наголошує вона
З батьківської хати я ніколи не від’їжджаю з порожнім багажником. Мати й батько завжди навантажать мені повний запас: і свіжої городини з грядки, і баночок консервації різних, і, безумовно, кілька десятків яєць від своїх курей. Вони вважають це найціннішим подарунком.
Але мені дуже складно пояснити їм, що всі ці продукти я можу купити в місті, у будь-якому супермаркеті, а гроші, які я витрачаю на пальне для поїздки до них, значно перевищують вартість усієї їхньої “гуманітарної допомоги”. Свого сина, Тараса, я взагалі намагаюся не брати в ті поїздки, бо не бачу жодної користі від привчання його до сільської роботи.
— Мамо, це не знадобиться йому в майбутньому. У нього інші напрямки, — намагаюся я донести до неї.
Але мати одразу вмикає свій добре відпрацьований контраргумент, і він просто доводить мене до сказу: — Чоловік повинен вміти все, Микито. І це не обговорюється. Чи знадобиться йому це потім, це окрема розмова. Але основи має знати.
Від цих розмов у мене вже починається внутрішній тремор. Як же мені нарешті пояснити батькам, що мене вже просто тіпає від однієї думки про поїздку в село?
Мої батьки, Ганна та Петро, живуть у невеликому селі на відстані близько двохсот кілометрів від нас. Вони обоє вже на заслуженому відпочинку, але їхній ентузіазм щодо ведення господарства, на жаль, нікуди не зник. Вони тримають невелику ферму: три свині, цілий курник, і кілька кролів. І, звичайно, велику ділянку землі, яку вони називають городом. Вони звикли до цієї важкої, виснажливої праці, і, здається, без неї їм просто сумно і нічим зайнятися.
Але моя мати, Ганна, постійно, майже щотижня, наполягає на моєму приїзді.
— Приїдь, Микито, мені потрібна допомога, — майже благає вона. — Я вже не маю стільки сили, як раніше.
То вона просить мене полагодити дах на сараї, то допомогти заготовити сіно для кролів, то прополоти грядки, які, на її думку, заростають зі швидкістю лісового пожежі. Вона завжди, абсолютно завжди, знаходить якісь термінові справи.
І, без сумніву, я ніколи не повертаюся без їхніх гостинців. Мати завжди складе мені в дорогу цілу корзину з яйцями, великий шматок щойно копченого м’яса, і, звичайно, овочі, які вона збирає прямо перед моїм від’їздом. Восени це мішки картоплі, влітку — огірки та перець.
Але ж я б легко обійшовся без цих запасів, якби просто підрахувати, скільки я витрачаю на дорогу. Мені доводиться заправляти машину на чималу суму, і я витрачаю майже цілий день на поїздку туди й назад. Усі ці продукти я б міг купити в місті, не напружуючись, і зекономити і час, і нерви.
Ми живемо в місті з моїм сином, Тарасом. Моя дружина, Ірина, зараз працює за кордоном, тому я сам відповідаю за всі домашні справи, виховання сина і, звісно, за свою роботу. Життя в місті — це зовсім інший ритм і інші пріоритети.
Мій вихідний — це єдиний час, коли я можу розслабитися, відвідати тренажерний зал, сходити з друзями на каву, або просто провести час із сином. Ми можемо піти в боулінг, чи зайти в суші-бар, щоб не готувати вдома. Це час, призначений для відпочинку та емоційного відновлення.
Але моя мати постійно придумує якісь хитрощі, щоб змусити мене приїхати.
— Микито, у мене, здається, піднялася температура, я ледве стою на ногах, — телефонує вона мені зранку в суботу. — Приїдь, бо мені самій не впоратися.
Або вигадує щось більш драматичне: — У мене почалася якась алергія, я вся покрилася плямами. Приїдь, відвези мене до лікаря, бо батько не вміє водити машину.
Я одразу, звісно, хвилююся і запитую: — Мамо, що сталося? Чому алергія?
І вона починає пояснювати: — Та я чистила той сарайчик, де кролики, і, мабуть, щось там таке було. А я ж була в легкому одязі. От і посипало.
— І що, тато не міг сам почистити той сарай? — я намагаюся говорити максимально спокійно. — Він же ціле життя цим займався. Чому ви це робите самі?
Вона тільки сміється у відповідь: — Ой, Микито, не починай. Батько старий, він вже не такий, як раніше. Просто приїдь, мені потрібна твоя допомога.
Я вже справді не знаю, як мені пояснити мамі, що я хочу свій єдиний вихідний провести з користю для себе, для своєї дитини, для свого здоров’я. Мені хочеться тиші, спокою, а не фізичної праці та докорів.
Окрема історія — це мій син, Тарас. Я його майже не беру в село. Він вчиться в міському ліцеї, займається спортивною секцією, має багато домашніх завдань. Я не хочу, щоб він витрачав свій час на сільську рутину, яка йому абсолютно не потрібна. Я хочу, щоб він розвивався як міський хлопець.
Але мама і тут знаходить привід для постійного невдоволення і докорів.
— Ти виховаєш його неробою. Він виросте і нічого не вмітиме. А що це за чоловік, який не може полагодити паркан? — бурчить вона.
Я терпляче пояснюю їй, що в місті йому важливіше вміти працювати з комп’ютером чи знати іноземну мову, ніж полоти траву. Але вона непохитна:
— Чоловік повинен вміти все. А чи знадобиться йому це у житті, це вже другорядна справа. Все одно треба вміти!
— Мамо, у Тараса пріоритет — це математика, англійська, спорт. Це важливіше для його майбутнього, — я намагаюся знайти логічні аргументи.
— Ну, то що? От у моєї сусідки син, він теж нічого не вмів, тільки сидів за книжками. І що? Виріс, сів на шию, нічого не заробив, — вона завжди знаходить приклад, який, на її думку, підтверджує її правоту.
— Мамо, це зовсім різні речі. Я не кажу, що він має нічого не робити. Просто хай робить те, що йому буде корисне для його міського життя, — відповідаю я, але відчуваю, що мої слова просто ігноруються.
— Яке корисне? А це хіба не корисне? Праця на землі, свіже повітря. Я бачу, що ти просто не хочеш приїжджати. Ти шукаєш виправдання. Я ж не для себе прошу. Я ж це все тобі віддаю! — це її останній і найболючіший аргумент.
— Я дякую тобі, мамо. І я розумію, що ти це робиш від щирого серця. Але я можу все це купити. Це не єдиний привід для зустрічі, — кажу я.
— Як це не привід? А хіба побачити батьків — це не привід? Ти ж знаєш, що ми вже старі. А ти нехтуєш нами, — цей аргумент завжди мене обеззброює.
Я відчуваю себе в глухому куті. З одного боку, я знаю, що батьки мене люблять і просто не можуть інакше виразити свою турботу, окрім як через важку фізичну працю і збирання мені гостинців. Вони так жили все своє життя, і для них мій міський відпочинок — це ознака лінощів і неправильного життя.
З іншого боку, я працюю цілий тиждень, і вихідний — це єдина можливість відновитися і приділити час родині. Ці постійні поїздки, а потім ще й фізична праця в селі, мене просто знесилюють. Я не відпочиваю, а втомлююся ще більше. І кожного разу отримую порцію докорів. Це замкнене коло.
Я намагався поговорити з татом, Петром. Він завжди був більш стриманим.
— Тату, ну поясни мамі, що я не можу кожні вихідні приїжджати. Я просто не хочу. Я повинен відпочивати, — прошу я.
— А що я їй скажу, сину? Ти ж знаєш свою Ганну. Вона не може сидіти без діла. Це її життя, її потреба. Вона вважає, що її обов’язок — забезпечувати тебе продуктами, — відповів тато, хитаючи головою.
— Але вона ж себе доведе до інфаркту! А могла б відпочити, почитати, подивитися телевізор. Чому вона не хоче насолоджуватися своєю старістю?
— Вона не розуміє, що таке насолоджуватися, Микито. Для неї насолода — це коли все зроблено, все посіяно, все зібрано, і ти приїхав, щоб це підтвердити, — сказав тато.
— Я розумію, що вони мене люблять, але мені вже від цих поїздок стає морально зле. Я почуваюся винним, коли не їду, і абсолютно вичавленим, коли приїжджаю.
— Сину, приїжджай раз на три тижні. Не частіше. Але поясни їй спокійно, що ти зайнятий.
— Я вже пояснював. Вона одразу придумує проблеми. То “потоп”, то “температура”, то “нога болить”. І що мені робити?
— Просто ігноруй її маніпуляції, — радить тато. — Скажи: Мамо, я зайнятий. І все. Вона посвариться, але це мине.
Я спробував. Нещодавно вона знову подзвонила.
— Микито, тобі треба негайно приїхати. Почався сезон кабачків, а я не можу сама переробити їх на ікру. Ти ж знаєш, яка вона в мене смачна.
— Мамо, я не приїду, — кажу я твердо. — У мене з Тарасом запланований похід у планетарій, він чекав на це цілий місяць.
— Який ще планетарій? У неділю? Це ж не так важливо, як зберегти урожай! Я ж тобі стільки банок накручу!
— Дякую, мамо. Але я можу купити кабачкову ікру в магазині. Це не привід зривати наші плани, — я намагався тримати себе в руках.
— Ти мене не поважаєш! — кричить вона. — Ти мене кидаєш тут напризволяще! Як тобі не соромно, такий дорослий чоловік!
— Мамо, це несправедливо. Я тебе люблю, але це мій вихідний. Я передзвоню тобі увечері, — і я швидко кладу слухавку, бо відчуваю, що моє терпіння вже на межі.
Я відчуваю дивний мікс емоцій: важкість через образу матері, але водночас і радість, бо захистив свій час. Але ці її слова, ці звинувачення, вони залишають глибокий осад. Вона справді не розуміє, чому я відмовляюся від її “турботи”. Вона думає, що я став байдужим або що я її зневажаю. А я просто хочу мати право на власний вибір, на власне життя і на власний, заслужений відпочинок. Вони ж могли б уже жити для себе, у своє задоволення. Чому вони постійно змушують мене і себе працювати?
Ну хіба я не маю рації? Як мені нарешті донести до мами, що це її постійне нав’язування допомоги та гостинців мені вже не потрібне? Як навчити її цінувати спокій, а не безкінечну працю? Як би ви вчинили на моєму місці, щоб знайти компроміс між бажанням відпочити і почуттям обов’язку перед батьками?
