Своє літо я кожного року проводила у бабусі в селі. До неї з іншого міста приїжджали ще мої двоюрідні сестрички, які були на багато молодші за мене, але нам це не заважало круто проводити свій час. Бабуся жила одна, дід вже давно відійшов у вічність, я його навіть не пам’ятаю. Того дня ми були одні, бабуся працювала в колгоспі. І одна з нас додумалась вилізти на горище.
У дитинстві у мене літо складалося з трьох етапів: червень – до бабусі в село, липень – піонерський-табір, серпень – на вибір: якщо табір сподобався, ще одна зміна, а ні – до бабусі в село.
Батьки мої були дуже зайняті люди. У них відпустка була тільки 2-3 тижні на початку вересня і тоді ми обов’язково їздили на море, брали з собою завжди моїх двоюрідних сестричок.
В інший час я батьків бачила тільки пізно ввечері, а у вихідні – на дачі з сапою в руках. При всіх їх високих посадах, всі продукти у нас були власного виготовлення, так би мовити.
Влітку у бабусі ми з моїми двоюрідними сестрами Софією і Марічкою (я найстарша) відпочивали по повній. Тітка працювала на молокозаводі в місті, чоловік її був невідомо де, я його один раз в житті бачила, прийшов “веселий” грошей у дружини просити. Відтоді ми його не бачили.
Бабуся, як і всі сільські жінки, від світанку до заходу сонця працювала в колгоспі, а дід пішов з життя давно – я його не пам’ятаю.
Словом, ми з сестричками розважали самі себе, як вміли. Ходили на озеро ловити рибку для кота, купалися з собакою в річці, замість обіду їли яблука та сливи, запивали залишеним бабусею молоком.
Ми грали в придумані ігри: “ходили один до одного в гості”, пам’ятаю, я їх пригощала пісочними котлетами з мухами, а вони мене варениками з лопухів, але з вишнями.
А найулюбленішою розвагою було йти до траси (2 км по дамбі вздовж річки, по дорозі ще поскакати на підвісному мосту) і там сидіти на автобусній зупинці, чекати, поки якийсь автомобіль проїде повз…
Ось сьогодні якби моя донька хоч щось з цього спробувала зробити – я б не знаю що зробила…
І ось ми з сестричками якось в сумний дощовий день вилізли на горище будинку!
Там виявилося не так лячно, як здавалося, але багато цікавого. Стояла машинка Зінгер, пам’ятаю, на ній була металева пластина і рік викарбуваний – 1866. Ще праска була така велика, і самовар, за розміром – літрів на 20.
А головним і самим таємничим об’єктом на цьому поверсі була велика валіза. Вірніше, їх було цілих три однакових.
Ми, діти, довго мучилися відкриванням. А як відкрили, знайшли там дуже багато-багато книг.
Я одна вміла читати на той час. Пам’ятаю книги за 1921 рік, за 1933, за 1955 рік. Я сиділа і читала, а сестрички спали поруч, на старій ковдрі.
Потім було ще багато журналів пожовклих – стопка ціла. Про них нічого не можу сказати, тільки загальний вигляд відбився в пам’яті.
Деякі книги я навіть собі забрала, і вони до сьогодні займають почесне місце на полиці, і в серці.
Пам’ятаю ще Біблію, дуже старовинну, в потрісканій шкіряній палітурці, прошитій по периметру товстим шнуром. Там все на латиниці було, писано чорнилом, але на багатьох сторінках букви навіть розпливлися – видно плакали над нею. Там ще закладки були, плетені з довгого волосся, що мене дуже вразило і запам’яталося.
А в одній з тих трьох валіз ми знайшли багато дивних фото. Як мені зараз здається, їх було більше 50, в звичайних білих поштових конвертах за одну копійку.
Це були дивні квадратні фото з людьми, і на них було написано щось англійськими літерами. Я на той час англійський вже вчила в школі і прочитала, що це українські слова, написані англійським шрифтом.
Коли ми бабусю запитали, вона нам заборонила навіть відкривати ці валізи, тому що всіх відправлять за грати! Правда, трохи про свого брата розповіла.
Потім минув час, я закінчила школу, і пішла навчатися в університет.
А в серпні пішла з життя бабуся. Я поїхала щоб попрощатися.
З сестричками поплакали. На наступний день кажу – підемо, бабусині валізи подивимося. А вони розревілися ще більше!
Загалом, ці валізи з усім вмістом їх мати, тітка моя, просто спалила! Як непотрібні. А машинку Зінгер і праску, і багато чого іншого – віддала циганам, які метал збирали.
Ось так. Але ж всі ці старовинні речі напевно представляли антикварну цінність, як мінімум, а може і культурну, тільки тепер про це ми вже не дізнаємось, на жаль.
Фото ілюстративне – encrypted-tbn0.gstatic
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
