Своє тридцятиріччя я хотіла відсвяткувати з розмахом. Запросили всіх родичів і друзів. Ми веселилися, а я просто хотіла забутися. Забутися, що ми з Ігорем досі не стали батьками. Ближче вечора зазвонив мій телефон. Номер був прихований. – Мало хто це може бути, я й підняла слухавку. – Доброго вечора! Мене звати Соломія. Прошу, вислухайте, і будьте розумні. Я чекаю від вашого чоловіка дитину. Ігор говорив, що у вас з цим проблеми.
Я, як і будь-яка дівчинка, дуже довго чекала на свого принца. І він прийшов у особі Ігоря— розумний, високий, гарний, стильний. І доглядати вмів, і вірші писав, і компліменти говорив. Навіть подружки мені по-доброму заздрили. Одна Світлана запитала грубо, коли ми залишилися наодинці:
– А ти не думала про те, що він тільки грішми твоїми цікавиться: Точніше, батьківськими?
Але я йому вірила беззаперечно.
Я була закохана і нічого довкола не помічала. Батьки не були в захваті від мого нареченого – пророкували мені іншого судженого, Василя, сина друзів сім’ї, але змирилися з моїм вибором.
Жили ми з ним чудово. Батько з матір’ю подарували нам квартиру в новому будинку, простору та світлу. Ігор незабаром став заступником директора на фірмі мого батька, тому його кар’єра була забезпечена. Я була рада за чоловіка. Він вправно керував фірмою і батько почав говорити, що тепер він спокійний із приводу спадкоємця. Я ж більше займалася будинком та сім’єю.
Спочатку ми вирішили пожити для себе, поїздили світом, побачили Мальдіви, а потім почали замислюватися про дітей. Ігор також їх хотів. Та й мені нічого не заважало.
Тільки йшли місяці, а лелека все не прилітав. Ми пішли перевіритись та виявили проблему у мене.
Я почала лікуватися спочатку в нашій країні, потім за кордоном. Чоловік мене підтримував, втішав.
У такій напрузі я наближалася до свого тридцятиліття. Ми хотіли відсвяткувати ювілей із шиком. Хотілося якось відволіктися, отримати позитивні емоції. Запросили всіх найближчих людей та сестру Ігоря теж. І коли вже гості сиділи за столом, почав дзвонити мій телефон. Я вийшла на балкон, щоб краще чути. Номер був невизначеним. Ну, мало хто вирішив мене привітати.
У слухавці я почула незнайомий голос жінки. Вона сказала, що її звуть Соломія і вона хоче мені дещо розповісти:
Тільки давайте обійдемося без образ – Так вона почала свою розмову. — Ми з Ігорем любимо один одного. Кілька днів тому я дізналася про свій цікавий стан, Ігор зізнавався мені раніше, що у вас дітей бути не може. Так що будьте розумними і не утримуйте його…
Після цих слів у мене задзвеніло у вухах і я перестала усвідомлювати те, що відбувається. Телефон випав у мене з рук.
Дуже хотілося розплакатися. Я повірила в її слова, почала перебирати в голові останні роки. Як він відлучався у вихідні, посилаючись на допомогу матері, запізнювався з роботи.
Я вирішила повернутись до гостей і намагалася відволіктися, але вже не було бажання нічого святкувати. На автоматі посміхалася, вислуховувала тости та привітання, кивала у відповідь на жарти…
Після того як всі розійшлися, я розповіла рідним про той дзвінок. Ігор миттю присів на диван і притих. Його мати зблідла, вони з сестрою напали на чоловіка і почали розпитувати. А тато вийшов із кімнати, кинувши на ходу:
– Не бажаю бачити його у нашій родині!
Додому ми поїхали разом із мамою. Ігор приїхав пізніше і “веселий”. Він повідомив, що розійшовся із тією жінкою. Що ті стосунки були помилкою і почуттів він до неї не відчуває. Начебто він знайшов її як жінку, яка мала нам допомогти у нашій ситуації, а потім зв’язався з нею — може, щось зробила йому… Говорив, що кохає тільки мене і сказав, що якщо я не прийму його назад, то він залишиться ночувати на порозі. Я пробачила…
З ранку він сказав, щоб я зателефонувала батькові та повідомила, що у нас все добре. Що я не ображаюся. Тільки як мені тепер із цим жити? Дуже складно повірити, що це було – випадково. До того ж та жінка при надії. І що тепер буде з її дитиною?
Чому життя таке несправедливе? Я стільки років намагалася подарувати чоловіку дитинку, а комусь вона дістається просто так…
Можливо, краще відпустити Ігоря до неї, адже дитина не може жити без батька? Лише як без нього прожити? Я ж люблю його.
Що б ви мені порадили.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
