– Валю, поясни мені, як так сталося, що я, твій рідний брат, залишився без копійки, а ти живеш, як княгиня?
– Романе, ти сам винен, що не вмів жити нормально. Ти ж завжди був слабким. Усі ці гроші… вони давно пішли на потреби сім’ї. У мене є діти, а в тебе? Що в тебе є?
Я дивився на Валю, свою сестру, і не вірив власним вухам. Це була та сама дівчина, з якою ми разом бігали босоніж по подвір’ю нашої хати, сміялися над татом, коли він жартував за обіднім столом, і разом мріяли про щасливе майбутнє. Але зараз переді мною стояла зовсім інша людина, холодна, бездушна, і, як виявилося, готова піти на зраду заради власного комфорту.
Шість років тому наше життя змінилося. Ми з Валею вирішили залишити рідне село на Вінниччині, щоб шукати кращої долі у великому місті.
Батько, який усе життя пропрацював трактористом, зібрав нас на подвір’ї і сказав: “Діти, я вас більше ні в чому не можу підтримати. Але ось вам на дорогу. Знаю, що грошей небагато, але це все, що в мене є”. Він простягнув нам по конверту. У кожному було по десять тисяч гривень.
Ці гроші для мене були символом надії, підтримки, чогось кращого, ніж те життя, яке ми мали вдома. Але, як виявилося, для Валі вони стали стартовим капіталом у її власному сценарії життя.
Я вступив на факультет історії, а Валя — на педагогіку. Спочатку все йшло добре. Ми ділили кімнату в гуртожитку, підтримували одне одного. Але вже на другому курсі вона почала змінюватися. Познайомилася з Олександром, заможним підприємцем, який був старший за неї на десять років.
Невдовзі вони одружилися, і Валя переїхала до його великого будинку в передмісті. Її нове життя було розкішним, але вона більше не хотіла підтримувати зв’язок із родиною. “Це заважатиме моєму статусу,” — казала вона, коли я телефонував.
Моє життя, тим часом, складалося не так гладко. Я намагався звести кінці з кінцями, працюючи вечорами в кафе. Але я не здавався. Отримав диплом, знайшов роботу в архіві, орендував маленьку квартиру. Це було скромне життя, але моє.
Коли я дізнався, що нашого батька не стало, я поїхав на прощання. Валя не приїхала. Вона сказала, що зайнята справами. “Передай мої співчуття”, — написала вона в повідомленні. Це було перше, що змусило мене по-справжньому задуматися: чи та людина стоїть переді мною зараз, яка колись ділила зі мною шматок хліба?
Кілька років тому я попросив її допомогти зберегти наші зекономлені кошти, які батько нам дав. У мене тоді ще не було рахунку в банку, і Валя запропонувала: “Давай я їх покладу в себе. У мене надійніше”. Відтоді я час від часу приносив їй частину своїх заощаджень. Я довіряв їй, як рідній людині.
Кілька місяців тому я вирішив зробити великий крок у своєму житті. Завдяки участі в соціальній програмі я знайшов кращу роботу й планував купити невелику квартиру. Для цього мені потрібно було повернути ті гроші, які я довірив Валі. Тому одного дня я постукав у двері її будинку.
Вона зустріла мене холодно. У її очах я бачив роздратування, ніби мій прихід був чимось абсолютно недоречним. Коли я попросив повернути гроші, вона спочатку вдала, що не розуміє, про що йдеться. А потім просто сказала: “Їх більше немає. Ми витратили їх на ремонт і навчання дітей”.
Моє обурення було безмежним. “Це ж були не твої гроші! Як ти могла так вчинити?” — сказав я. Але Валя тільки знизала плечима і відповіла: “Життя складне, Романе. Ти сам винен, що не подбав про себе”.
Того вечора я повернувся додому в повному відчаї. Всі мої плани зруйнувалися в один момент. Але більше за гроші мене боліла зрада. Як людина, якій я довіряв найбільше, могла так зі мною вчинити? Це питання досі не дає мені спокою.
Я не знаю, як діяти далі. Валя навіть не відчуває провини. Вона живе у своєму зручному світі, де гроші важливіші за родинні стосунки. А я залишився з порожніми руками і розбитим серцем. Що мені робити? Чи варто пробачити їй? Чи спробувати відстояти своє, навіть якщо це зруйнує наші стосунки остаточно?
Шановні читачі, ваша думка дуже важлива для мене. Як ви вважаєте, як правильно вчинити в такій ситуації? Чи варто боротися за справедливість, чи просто залишити це в минулому і рухатися далі?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
