– Ось ти на півгодини всього запізнюєшся, а я вже місця собі не знаходжу. Ну, що ти регочеш? Вже вистигло все давно, я вікна видивилася всі, а ти хоча б поквапився!.. Ні, ти подумай, йому смішно! – Тобі зручно лежати, подушка не зависока? Світло місячний в віконце не б’є? Якщо що, я шторку занавішу. Спи, рідненький, а я встану подивлюся, як там Артемчик наш. Уві сні, буває, ковдрочку скидає, так і спить…
* * *
Живемо добре, вже десь восьмий рік. А все тому, що довіряємо одне одному, я йому, він мені. Все про його дружків-товаришів знаю, він – про моїх дівчат. Якщо що на роботі трапиться, так я йому пошепчу-поскаржуся. Якщо у нього щось – я з розумінням, стіл накрию, вислухаю, може, по-жіночому підкажу що. А ні, так хоч пожалію.
А ще є у нас спільне щастя – Журавлик. Якось по осені знайшли птаха з підбитим крилом, так на зиму і залишили, виходили крило йому. А по весні він, дурненький, не захотів до своїх, з нами і залишився.
Господар мій пташці поїлку-годівничку зробив, гніздитися вона не стала, живе в старій комірчині. З женихами знатися не бажає, та й своїх не шанує. Тільки з нами і товаришує. Ну, якщо сама захотіла, так тому і бути. Куди я йду, туди і пташина за мною тупотить, вже всім селищем нас знають…
* * *
І як же добре, дружно ж було…
За осені картоплю прибираємо, Артемчик в козуб збирає бульби, ми з чоловіком – в мішки, а Журавлик пильно наглядає, щоб залишку не було. Якщо картоплину яку помітить, тут таки крикне тривожно.
Годувальник наш! – сміємося ми. – Адже пропадемо взимку без бульби твоєї.
Сусідка баба Маня, спостерігаючи через тину за тим, як спритно в шість рук і один дзьоб збирається наш урожай, хитала головою:
«Даремно, даремно ви все це з птахом. Їй же до своїх треба. Знати, якого жучка з’їсти, коли пора залицяння кавалерів приймати, танці танцювати, та на гніздо сідати… А ви їй крило вилікували, та, вважай, крила підрізали».
– Кинь ти, бабо Маню, чого похмура така? Хіба їй погано з нами? Не ображаємо ж!
– А людина взагалі така порода непередбачувана, що сьогодні на крило ставить, а завтра ті ж самі крила і зв’яже.
Бабця явно не в дусі. Або урожай худий народився, або недуги вікові навалилися.
А птах наша клекотнула їй услід, мовляв, «йди собі», та крилами заплескала. За нас, стало бути!
Коли вгорі пролітав осінній журавлиний клин, може статися, останній, Журавлик лише поглянув здивовано.
Чого ж йому сумувати, він же з рідними!
* * *
Якось раз пропала перната наша. Ми вже всю округу обійшли, в усі колодязі заглянули, немає ніде. Вночі л’ю сльози в подушку, а чоловік ще й нападає:
– Ти винна, ти недогледіла!
Я пішла до Артемка у кімнату, дивлюся у вікно, а ніч місячна. Хлопчик мій спить, сопе у дві крихітні дірочки, я йому ковдрочку поправляю, а сама очей з віконця не спускаю. Як же так вийшло, що чи не вперше з весілля спимо ми порізно, в різних кімнатах? Мій коханий таккитй добрий та ласкавий завжди був, а тут… Невже через Журавлика зайшовся?
Сльозинки витираю, Артемчика поглажую і не помічаю змін у відображенні у вікні. А з іншого боку притулилася наша птиця сіра, в місячному сяйві непримітна. Видно, бідолашна, заплуталася в тенетах, відбилася далеко, і тільки зараз шлях до порогу рідного знайшла.
Стоїть біля скла віконного, дивиться в очі мені і думає, що я бачу її, тільки розсердилася, двері не відкриваю.
Ах ти, пташко моя бідолашна!.. Мерщій залітай!
* * *
– А чому вчора випивши прийшов додому?
– Святкували з хлопцями, не твоя справа. Ти он борщу навари та Тьомкини уроки перевір. А в чоловікові справи нічого ніс пхати!
* * *
– А може, ввечері в кіно сходимо? З Артемчиком мама моя посидить?
– Мені немає коли. Йду я ввечері, не чекай, буду пізно.
* * *
– Милий, поговорив би ти зі мною. Вечорами тебе немає, приходиш пізно, друзів своїх в будинок не кличеш. Ні син, ні Журавлик тобі не цікаві, хоч би запитав, як вони. Ти ж їм батько рідний!..
Тільки кованим чоботом саднув двері та вийшов.
* * *
Ту студену зиму я провела з Артемчиком, звичайними клопотами та Журавликом. Щоб не мерзла та не сумувала птаха, занесла її в будинок, сухе чисте місце облаштувала. А господар наш якщо приходив, то завжди хмільний і злий. Виспиться – та знову поминай, як звали.
Скільки бідолашних сліз я виплакала, як же так вийшло, що залишилися ми самі, а ще недавно були разом. Як вийшло, що я йому про себе всі секрети вибовкувала, кожен день про любов свою тлумачила. Покладу його голову на коліна, він кучеряві мої пасма перебирає і все слухає…
* * *
Одного вечора в будинок постукали. На порозі – баба Маня, загорнута в триста хусток пухових, в руках палиця.
– Ну що, так і залишиш на порозі стояти? – суворо привіталася.
– Заходь, заходь, бабо Маню, зараз чаю зігрію.
Поки бабця вивільнялася зі своїх одежинок, я зігріла чай, виставила бублики і варення на стіл, та не забула скатертину свіжу мереживну постелити – баця Маня дуже спостережлива на такі дрібниці.
Та сьорбнувши з красивої чашки паруючий ароматний напій, старенеька озирнулася навколо. Примітила і Артемчика, який заліз з ногами в старе крісло з книжкою про звірів, і Журавлика, що примостився ближче до печі.
– Ну, що, овдовіла при живому чоловікові? – приголомшила баба Маня.
– Чому ж… – сказала, а у самої серце заполоханою птахою метнулось. Відчула: з недобрим баба Маня прийшла.
Журавлик раптом схопився на ніжки, уважною голівкою закрутив.
– Господар твій, вважай, на сусідній вулиці весілля справляє. Давно вже там влаштувався, зазноба не приховує. Багатим двором живе, не як ти, бубликами з чаєм не перебивається.
* * *
Мені б вигнати пліткарку цю стару, сказати, що брехня все це, що не міг він так зі мною вчинити. Але в всередині раптом коротко клокотнуло, і стало тихо-тихо. Міг. Сама винна.
Сама всьому вірила, сама русяву голівоньку на коліна клала, щоб кучері розчісував та думки заповітні вивідував. Простіша простої я, куди вже. Може, якби з хитринкою була, не відпустила б свого коханого до суперниці. Може, слово б безсоромне шепнула в урочний час, а може, і на інших би з інтересом поглядала, аби він тонус тримав. У сім’ї ж як: всі цибулини в кошик, а одну все одно в кишеню.
* * *
Баба Маня з цікавістю дивилася і чекала, як я вчиню: побіжу суперниці вікна бити, голосити-кричати почну, сина нацьковувати на батька буду? А я спокійно запитала:
– Бабо Мань, чай-бо смачний? Якщо хочеш, ще наливай, нам з Артемчиком і Журавликом не шкода. Хоч не багато живемо, а дружно.
Бабка гримнула чашкою по стільниці, розхлюпала чай, підхопилася шулікою:
– Нерозумна, чи що? Про себе не думаєш, дитя пожалій! Іди, біжи, щодуху лети туди, валися чоловікові в ноги, щоб повернувся!
Артем в кутку на кріслі тихо схлипував, я сиділа колодою… І тут виступив Журавлик: розкинув крила, налетів на бабцю Маню, так клекоче на весь будинок! Мовляв, йдіть, злі вісті, з нашого порога!
* * *
Артемчик схлипував, а я навіть плакати не могла, йшла мовчазна. У великому яскраво освітленому будинку було шумно і, видно, святково. Гості сиділи за столом, у вікнах метушня. А господар, от халепа, вийшов на ганок покурити. Перед його очима і постала сумна трійця: заплаканий Артемчик, я, чорна, як ніч… І Журавлик. Побачивши пожвавлення і світло, птаха чомусь близько-близько підійшла до господаря і немов в очі заглянула. Мовляв, навіщщо ти зрадив свій спокій, будинок, чадо, жінку?..
– Не стійте на вітрі, зимно, – сказав чоловік.
… Він вів нас обох під своїм бушлатом, Артема з одного боку обійняв, мене гаряче до серця притиснув. Ззаду по снігу делікатно крокував Журавлик.
Наталя Кролевець
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
