Сидить, зсутулилася. Плаче. Сльози кап-кап, кап-кап. Доглянута, струнка, статусна.
– Про що плачеш?
– Не знаю… Про себе…
Мовчу. Чекаю.
– Мені сорок років. Чоловіка немає. Я старію … Он вони всі молоді, красиві, а мені так самотньо!
Мовчу. Співчуваю. Не запитую: “Хто – «всі?” Не іронізую: «Скільки-скільки років?» Не обнадіюю: «Так у тебе ще цих чоловіків буде!..»
Не за цим вона прийшла. Погано їй. Реально нестерпно.
Ця тяжка криза. Криза середини життя. Вона така. Вагома… Йде за тобою тихо, спокійно. Нишком підкрадається. А потім – бац! І раптом помічаєш, що життя, виявляється, проходить. Збиралася – збиралася чогось досягти. Не сталося.
Якщо раніше там сивий волосок побачиш: «А, ладно, нічого, зафарбую». Або зморшок парочку нових, наприклад, на лобі – «ознака розуму». І полетіла далі з пером в 5-й точці, на одній п’яті крутишся, щоб все встигнути. Ось зараз зберу, ось тут назбираю, потім відпочину, ще трохи попрацюю і потім у відпустку полечу. Живеш заради якогось ілюзорного майбутнього. Ось коли цей день настане, тоді… Втім, він і не настає.
Настає момент, коли реально усвідомлюєш, що не встигаєш. Коли раптом чітко розумієш: час «розквіту» минув. Далі – старість, а за нею… Прийшла пора переглянути старі способи задовільнення потреб, тому що вони вже не працюють. Життя змінилося. Необхідно переходити на новий рівень. У цьому, в принципі, і є суть кризи.
Коли звичні накопичені стереотипи стануть неактуальними, щоб виникла необхідність виробити нові, потрібні досить сильні некомфортні зміни. І це важливо. Важливо для творчого пристосування і прийняття.
Взагалі, в житті людина проживає масу криз. Криза першого року, криза трьох років, криза семи років… Їх багато. Вони виникають на стику вікових груп і займають інтервал життя, коли один етап завершується, а інший починається.
Протягом нашого життя, нашого дорослішання швидкість розвитку сповільнюється. І проміжок часу між кризами збільшується. Але вони є! Вони необхідні.
Максимум, що ми пам’ятаємо усвідомлено, це підліткова криза. О, там дах зносить так, що «мама, не горюй»! Якщо пощастить, звичайно. Чому пощастить – зараз розповім. Хоча криза середини життя теж вагома. Схожа на підлітковий бунт, коли жити, ґрунтуючись на попередніх переконаннях вже неможливо, а нові ще не прийняті.
Так ось, розумієте, яка штука виходить. Якщо на якомусь етапі свого розвитку людина не пережила певну кризу, або скажімо так – вона пройшла «м’яко». Значить людина не вирішила поставлені завдання, призначені природою. Вони так і залишилися висіти, але нікуди не поділися. Тоді вони вирішуються в наступній кризі, але вже з більшою вагою виживання. На жаль, нам доведеться їх завершувати. Природі потрібно, щоб людина жила і розмножувалася, і їй все одно наскільки, їй болісно від цього.
Власне, від чого зносить дах в середині життя? Від необхідності визнати його кінцівку. Так би мовити, факт власного кінця.
І тут виходить пастка така. Людина стикається з культуральним синдромом заперечення факту завершення життя. У нас прийнято робити вигляд, що його як би немає. Навіть якщо він існує, то відбувається з кожним, окрім нього. Ось, власне, наступ «кризи середнього віку» підводить нас до визнання неминучості фіналу з філософським спокоєм.
І ми змушені прийняти важливе рішення, розставити пріоритети, переглянути свою або кимось нав’язану систему цінностей.
Цінності від слова «ціна».
Яку ціну має прожите до цього моменту життя? Ось тут теж пастка. Жінка, яка виростила дитину, жінка, яка досягла статусу, жінка, яка заробляє гроші – абсолютно цього не цінує. Чоловік, який забезпечував сім’ю, чоловік, який поставив дітей на ноги, чоловік, який досяг становища – абсолютно цього не цінує.
Початок розчарувань в середньому віці якраз бере свій початок саме ось в цій недооцінці того, «що ж людина має на даний момент?». А крім усього іншого, має вона ще: по-перше – досвід помилок і падінь, по-друге – досвід переживань, по-третє – таланти, які не знайшли свого застосування. Тут саме час їх реалізувати, тому що криза середини життя – останнє нагадування про це.
І хоча соціум в упор не бачить людей після сорока, нехай ми вступаємо у розбіжність з соціальними рольовими очікуваннями – все ж ми є! Тобто ми, які добралися до цієї вершини свого розквіту. Поранені і вилікувані, понівечені і зцілені, вичавлені і наповнені. Хтось повз, долаючи себе, обдираючи коліна і лікті, хтось смиренно ніс свій хрест, хтось насвистуючи підстрибом. Ми тут, на вершині, щоб зрозуміти, що час не розтягується, він не нескінченний. Щоб зрозуміти цінність часу і свою власну цінність життя в ньому.
Криза – не подія, криза – це процес. Від нього не можна вилікуватися і його не можна уникнути. Його треба пере-жити. Не перескочити, не пролетіти, не застрягти на якомусь етапі. Просто-пере-ЖИТИ.
– Ти не сама, – кажу їй, – нас багато. Поглянь навколо, скільки нас! Живемо, творимо, сміємося, відпочиваємо, співаємо і танцюємо, крутимося, працюємо. Далі теж можна жити!
Ці слова були важливими для неї. Вона підняла очі, випрямила спину, обличчя посвітлішало і вже не здавалося таким сумним.
Сеанс закінчився. Вона пішла.
Сиджу. У кабінеті тихо. За вікном прекрасне п’ятдесят перше моє літо. Сльози кап-кап, кап-кап…
Виявляється, ще не пере-жила…
Треба йти, виносити розум своєму психологу.
Автор: Таміла Кравчук
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
