fbpx
життєві історії
Син мій на фронті, а їй би біженцям допомагати треба, армії, а вона не міняє свою звичку у ресторан обідати по неділях ходити. Бере малу – й пішла собі павою. Я терпіла, терпіла, та й сказала їй, що або виселю геть, або хай бере судочок з собою і щоразу мені додому шматок тієї смакоти, що там вони з онучкою їдять, і приносить

Вже кілька місяців, а точніше 7, у мене в Броварах невістка з дочкою живе, а син на фронті.

Живемо ми у приватному будинку, який колись купили ми з чоловіком.

Син у нас один, пізня бажана дитина. Ростили його, даючи все, що лиш можна.

Виріс синочок, одружився, житло своє купив, бо на гарній роботі працює. Працював тобто до цього усього…

Жили Микита з цією Олею і онучкою Тонечкою в Бучі, але поки що син не хоче, щоб його дружина й дитина туди поверталися.

Тому вони у мене сидять, мала тут в школу пішла, Оля віддалено працює, сидить щодня довго за ноутбуком.

На продукти і комуналку складаємося, кімнат усім вистачає. І все б нормально, миримося, мені не так самотньо, як було після того, як чоловіка не стало.

Але я просто не розумію свою невістку і її поведінку. Такі скрутні часи, біженцям допомагати треба, армії, а вона не міняє свою звичку у ресторан обідати по неділях ходити, як вони зазвичай з Микиткою робили.

А тепер вона сама бере малу – й пішла собі павою. Це просто нечувано. Я не знаю, як Микита до цього ставиться, не втручаюся, то їхнє діло.

Але мене особисто таке не влаштовувало.

Минув якийсь час, я терпіла, терпіла, та й сказала їй, що або виселю геть, або хай бере судочок з собою і щоразу мені додому шматок тієї смакоти, що там вони з онучкою їдять, і приносить.

Тепер щонеділі ласую ресторанною то піцою, то суші, то м’яском, то шматком риби на грилі під заморським соусом чи вишуканим десертом якимось.

От і невістці добре, і мені не зле. Так і синочка дочекаємося разом…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page