fbpx

Син наш 35-річний з радісною новиною недавно прийшов – буде брати квартиру в кредит в новобудові у нас в Броварах, в новому масиві. Я зрадів – виріс нарешті хлопчик! Але за тиждень пролунав дзвінок від Максима, який збив мене з пантелику. Я коли побачив ту саму квартиру, взагалі ойкнув. Це не для життя була квартира, а для гулянок. Але ж це ще не все

Син наш 35-річний з радісною новиною недавно прийшов – буде брати квартиру в кредит в новобудові у нас в Броварах, в новому масиві. Я зрадів – виріс нарешті хлопчик!

Але за тиждень пролунав дзвінок від Максима, який збив мене з пантелику.

Та про все розповім детально, аби почути сторонню думку і поради.

У нас з дружиною одни син Максим, Тетяна любить його до безпам’ятства, а я, як батько, бажаю йому більше самостійності та вміння досягати всього своїми силами.

Ми починали з малого. Я працював на заводі звичайним трудівником, від зарплати до зарплати. А дружина була звичайною кухаркою у місцевій їдальні. Молоді? Так. Але які були перспективи на той час?

А зараз у мене своя справа, яка приносить нормальний прибуток навіть зараз. І не тільки мені, а й усім моїм підлеглим. Дружина стала домогосподаркою, проте займається собою.

Я намагаюся зробити мою Тетяну щасливою, і якби вона захотіла лише лежати весь день на дивані – без проблем, я їй це дозволив би. У скрутну хвилину лише вона мене підтримала, одна вона залишилася поряд зі мною. Тому цю жінку я ніколи не кину і не зраджу.

А Максим, він у нас виріс інший. Залюблена, розпещена дитина. Пощастило йому народитись, коли ми були зовсім молодими і зараз ще маємо сили. А то зараз би сам мав доглядати нас. Йому вже 35, а все ще не одружений. Без стабільної роботи. Навіть без власного будинку. Хоча зараз часи такі, що не зрозуміло, чи й треба.

Але ж ми зі свого боку дали сину все необхідне! Найкраща школа у місті, університет в столиці. Одягали-взували, купували найздоровіші продукти, я думав, може, піде у спорт. І що? Нічого.

Недавно на одному сімейному святі наш Макс сказав, що вже хоче подорослішати і взяти квартиру в іпотеку. Щоб не орендувати в когось чужого, а мати своє житло. Я слухав це краєм вуха: були куми в гостях, та й настрій несерйозний.

Але саме його бажання мені здалося дуже правильним, нехай і запізнілим. Я почув, що Макс збирається брати квартиру в кредит в новобудові у нас в Броварах, в новому масиві. Я зрадів, наприкінці вечора навіть потиснув синові руку – в розумінні мого батька це був найвищий знак поваги. Так тепер і я вважаю.

Але через тиждень Максим попросив мене зустрітися з ним. Вже тоді я відчув недобре. Виявилося, йому була потрібна від мене допомога. Фінансова допомога, пов’язана з тією самою іпотекою. Для повного щастя йому не вистачало половини від потрібної суми на перший внесок.

Я не розумію одного: якщо вже в тебе такі проблеми, навіщо було казки розповідати? «Ну, вибач, тату. Хотів якнайшвидше поділитися хорошими новинами, я ж потім все віддам».

Чесно, я не дав би. Хай би жив собі далі на своїй орендованій, самотужки. Хто ж винен, що на більше син не здатний. Але тут уже я дав слабину і погодився. Визнаю, не подумав.

А потім, коли побачив ту саму квартиру, взагалі ойкнув. Це не для життя була квартира, а для гулянок. Крихітна кухня, зате величезна ванна та високі стелі. Одне вікно замінити – усю зарплату віддаси. Ось така квартира. Для сім’ї вона точно не підходить.

Але що вже зробиш, нерухомість є нерухомість. Може, подорожчає згодом. Вже краще, ніж на тусовки витрачатися або навіть на машину. Таксистом Макс у житті працювати не стане. А бензин з кожним місяцем он лише дорожчає. Словом, допоміг та допоміг сину. Але ж це ще не все!

Наступний місяць пройшов спокійно. Ми з дружиною одного разу навіть зайшли до сина в гості. Бардака не було, тож я подумав, можливо, син змінюється в правильний бік. Хоч би ця покупка стала для нього новим поштовхом. Але ще за місяць Максим знову прийшов до мене за подачкою.

Йому не вистачало грошей на оплату власної квартири. Самі розумієте: не заплатив, отже, вона вже не твоя. І я дав йому грошей того разу, бо вважав, що, можливо, він просто не розрахував витрати і потім обережніше ставитиметься до необдуманих витрат.

Але коли Макс кілька днів тому знову прийшов, я відмовив. Начхати, що гроші згорять. Мені вже на це було байдуже. Буде Максу наука. Я не збіднію, а він витратив своє, зароблене. Цього разу між нами навіть виник конфлікт.

Він звинувачував мене в тому, що житло – це основне. Це те, що йому потрібно, і якщо я не хочу допомогти йому, я поганий батько. Звичайні дитячі маніпуляції від здорової дитини. Висловившись, що я думаю про все це, я пішов. І навіть заблокував номер телефону сина.

Але він, певне, вирішив не здаватися. І після приходу додому на мене чекала розлючена дружина. Тетяна просто кипіла від злості, а я, чесно зізнаюся, боюся її в такому стані. Наш шлюб міцний, тому таке з її боку я чую нечасто – і це мені дуже не до душі.

Виявилося, наш «хлопчик» подав всю ситуацію типово для нього. Просто перевернув усе з ніг на голову.

Він звинуватив мене в тому, що я не хочу допомагати йому грошима, бо мені не сподобалася його квартира. Що насправді є правдою. Але причина моєї відмови була зовсім не в цьому. Ще він сказав, що я просто не хочу бачити його самостійним і банально шкодую грошей. А він хоче ризикнути, почати серйозне життя, вирости як особистість.

Якби я захотів, то зміг би взагалі купити ту квартиру, але Максим сам не захотів іти цим шляхом. До того ж він обіцяв повернути все до копійки. Словом, шоу було ще те.

Незважаючи на протести дружини, грошей я все одно не дав. Принципово. І був готовий до того, що через моє рішення квартира, якою б вона не була, пропаде. Але ні. Пройшло вже три місяці з того часу, а син продовжує в ній жити. І тепер мене долають сумніви.

Невже мама допомагає синочку із житлом? Має свої гроші. Скільки – я не знаю. Але такі питання завжди мають обговорюватися зі мною. А я від неї й слова не чув.

Поки що не питаю дружину. Чекаю, може, вона сама у всьому зізнається. Але якщо виявиться, що все так. як я й думав, буде буря: ні, не розлучимося, але в моїх очах вона впаде дуже низько. І хоч я її люблю та поважаю, моє ставлення до неї зміниться.

Тож поки що я пишу ці рядки — сиджу як на голках. Дорослий, успішний чоловік змушений почуватися не у своїй тарілці з вини свого сина. Навіть подумати не міг, що подібне колись може статися зі мною. Життя, яка ж ти непередбачувана річ. Всім дякую за думки і поради.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено

You cannot copy content of this page