fbpx
життєві історії
Син навчається і працює в Києві, нікуди не виїжджав. Йому 19 років, винаймає собі квартиру. Я переїхала з Ірпеня в Київ теж, думала жити з ним, але він не дозволив і навіть проти, аби я вгості заходила

Син навчається і працює в Києві, нікуди не виїжджав. Йому 19 років, винаймає собі квартиру. Я переїхала з Ірпеня в Київ теж, думала жити з ним, але він не дозволив і навіть проти, аби я вгості заходила.

Всі гуртуються зараз зі своїми рідними, а у мене ось так сумно склалося…

Навіть не знаю, для чого все це пишу. Не хочу, щоб засуджували сина і мене жаліли, та й навпаки. Просто сподіваюся, що з боку почую схожі життєві історії і, може, відляже від душі тривога.

Синові 19 років, винаймає житло, працює. Пишаюся ним дуже. Завжди у нас із ним були дуже довірчі стосунки, повага. Та й зараз так, але тільки наші зустрічі відбуваються виключно у мене вдома, тобто навіть у моєї подруги, у якої я зараз оселилися, дякувати їй, до себе Богдан мене не кличе.

Я не з тих, хто любить вриватися в чуже життя без стуку, часу на докучання та раптові походи в гості немає, працюю. Але якось запитала, чи зможу зайти на чай, скучила. І ось відповідь досі не вкладається у мене в голові. Сказав тверде “ні”: “Ні мама, ні будь-які родичі”.

Сам заходить до мене із задоволенням, дзвонить, пише. Але якось важко мені усвідомлювати, що син на поріг не пускає. Якось знайшла статтю, що є такі люди, але вони зовсім нікого не пускають, а тут тільки рідних, а друзям до Богдана ходити можна. Ось і намагаюся вже третій місяць це усвідомити, якось дуже гірко.

Як так? Може, я чогось не розумію і тепер це нормально, і дорослі діти таке практикують?

Дякую заздалегідь за вашу увагу і коментарі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.