Галина Іллівна була суворою жінкою. Але справедливою, треба сказати. Правда оцінювала вона всіх спочатку з негативної точки зору. Так, вона вважала, буде не приємно, якщо людина раптом колись тебе зрадить. Ось така у неї була дивна логіка.
Природно, що до всіх дівчат свого єдиного сина вона придивлялася з особливою скрупульозністю. Хіба мало, а раптом що серйозне буде між ними. Але Артемко одружуватися не збирався, тільки дівчат перебирав.
А в кінці-кінців він привів до матері Олену – жінку-розлучену з трирічним сином. Сказати, що Галина була в шоці – нічого не сказати. З сином воювати не стала, але ясно дала зрозуміти невістці, що близьких відносин між ними не буде. Ніколи.
Але квартиру зняти молодим проте допомогла. Так і зажили, у свята приходили до Галини діти, але холодно вона їх приймала. За етикетом, так би мовити.
Дружині Артема, Ксюші, це було не дуже приємно. Але, заради чоловіка вона готова була це терпіти, тим більше свекруха особливо в їх життя не лізла.
Вітьку, сина Ксюши, Галина не ображала – при зустрічі завжди намагалася сунути чогось хлопчику. Жінка вважала, що діти, на відміну від дорослих, ніколи ні в чому не винні. Вітька, до речі, Іллівну за бабусю вважав і непорозумінь між нею та матір’ю не помічав.
Одного разу Іллівна прихворіла і була не в дусі. А тут їй подзвонила Ксюша, щоб запитати її, чи піде вона в кафе на день народження Артема. Свекруха зачепилася за слово і холодно, дуже холодно посварилася з невісткою. Та аж розплакалася в кінці розмови.
На день народження сина мати не пішла. Розуміла, звичайно, що тоді перегнула палицю, але переступити через свою гординю жінка не могла. Це її принизить. Так і просиділа цілий день в квартирі в надії, що їй зателефонують. Не передзвонили.
А вночі, десь годині о третій, коли вона тільки-тільки заснула, її телефон задзвонив.
Жінка не стала обурюватися, адже вона сама так чекала цього дзвінка… Але це був не Артем, і навіть не Ксюша. Сухий офіційний чоловічий голос назвав її по імені-по батькові.
Галина відповіла ствердно. Далі голос запитав, чи знайомі їй Артем і Ксенія. Жінка і це підтвердила.А потім голос байдуже видав: “Вам потрібно під’їхатидо лікарні… для упізнання…”.
Галина тихенько сповзла по стінці. У трубку ще чогось говорили, але вона була вже не тут. Хвилин через тридцять Галина спохопилася – а як же Вітя? Про нього голос чомусь нічого не сказав.
Жінка почала збиратися, при цьому повторюючи як заведена “Це помилка, це якась помилка”. Але помилки не було – на холодних столах лежали її діти. Автомобільна аварія, в неї вони потрапили, коли їхали з кафе. Документів у них з собою не було, добре, що хлопчик згадав телефон бабусі…
“Хлопчик? – стрепенулася Галина, – Де він?” Їй пояснили, що хлопчика віддали в притулок до з’ясування обставин.
Жінка рвонула туди. Їй плювати було, що зараз ніч. Їй будь-що-будь потрібно було забрати то єдине, що у неї залишилося від сім’ї. Вітьку, внука… І нехай хоч хтось скаже, що він їй нерідний. Вона і так занадто багато втратила через свою дурну гордость…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
