Життя, яке, здавалося, було виткане з міцної і щасливої тканини, розпустилося у п’ятдесят два.
Син вступив до університету в столиці й нарешті став самостійним, а чоловік, усвідомивши, що тепер його ніщо не тримає, вирішив зізнатися у своїх давніх “походеньках”. Точніше, я сама відчула щось недобре, знайшла докази, і він, не вагаючись, підтвердив.
– З тобою я був заради нашого Ігоря. А ось кохаю я іншу жінку. Я була впевнена, що після офіційного розриву стане легше, прийде полегшення. Але ні. Тепер іноді шкодую, що я була такою рішучою!
Я нетерпляче чекала моменту, коли зможу оновити своє життя після розлучення з невірним чоловіком. Але чим далі, тим більше розумію, що у моєму віці цей шлях виявився вкритий тернами. Чи встигну я ще знайти своє щастя?
Інколи я справді картаю себе за те, що не пробачила Петра. Можливо, варто було заплющити очі на його зраду, як роблять інші жінки, аби зберегти родину.
Мій колишній, Петро, був справді “золотою” головою: він завжди добре заробляв, забезпечував нашу сім’ю, не мав шкідливих звичок і не пропадав із друзями на гульках. Однак, як виявилося, він мав одну глибоку таємницю, про яку я довідалася занадто пізно.
Крім мене, він роками підтримував стосунки з іншою жінкою, чиє ім’я я навіть не питала, але вона була присутня у його житті досить тривалий час.
Коли я випадково знайшла його переписку і поставила запитання “в лоб”, він не став нічого заперечувати.
Чому? – запитала я тоді, ледве стримуючи тремтіння в голосі. – Скажи, що я зробила не так? Чого тобі не вистачало зі мною?
Він спочатку намагався уникнути відвертості, але я наполягла, вимагаючи повної правди, якою б гіркою вона не була.
Ти мені завжди подобалася, і я не хотів робити сина сиротою при живому батькові, – почав він серйозно. – Але насправді я люблю її… – ці слова прозвучали, як постріл, і всередині мене все просто обірвалося.
Я ж тоді цілком присвятила себе Петрові, нашій родині. Була впевнена, що він — мій єдиний супутник на все життя і що це взаємно. Усвідомлення того, що він жив зі мною лише через синів обов’язок, виховання дитини, а його серце належало іншій, назавжди змінило моє бачення нашого спільного минулого.
Після його зізнання я була просто спустошена. Протягом кількох тижнів я щодня телефонувала синові, який вже жив далеко, і зі сльозами запитувала, де ж я схибила, у який момент ми перестали бути єдиним цілим. Це був найважчий час. Єдиною втіхою було те, що син уже мав своє доросле, сформоване життя, і його це, на щастя, травмувало значно менше, ніж мене.
Я не бачила сенсу жити поруч із чоловіком, який не тільки мене не кохає, але й відверто має стосунки “на стороні”. Тому я подала документи на розірвання шлюбу. Петро не опирався. Фактично, він уже й так не ночував удома. Я не питала, де він тепер мешкає, бо була впевнена, що він з нею.
Коли ми офіційно розійшлися, я відчула хвилю несподіваного полегшення. Я думала: “Усе, нарешті я вільна! Почну життя з чистого аркуша”. Мені ж лише п’ятдесят два роки, хіба це багато?
Але минуло три роки, і моя думка змінилася. Я настільки звикла до того, що вдома хтось є, що тепер від цієї гнітючої самотності мене просто трусить. Хочеться повернутися в той час, коли ми ще були разом, і, можливо, все змінити, пробачити. Але ж того часу вже немає.
І спроби знайомств із чоловіками мого віку — це окрема історія, гідна цілої книги. Мені здається, що якщо чоловік після п’ятдесяти самотній, то для цього завжди є вагома причина, і не завжди вона приємна. Я зовсім не прагну звалити на себе клопоти якогось “приреченого” на самотність чоловіка із проблемами. Тому мій маршрут простий: з роботи – прямо додому, де на мене чекає лише телевізор.
Нещодавно, на одній із небагатьох зустрічей з подругами, ми говорили про знайомства “для тих, кому за п’ятдесят”. Моя давня подруга, Олена, розповіла про свого нового кавалера.
Він такий уважний, Катю! – захоплено розповідала вона. – Сам дзвонить, сам запрошує. Вчора ось купив мені величезний букет троянд, і це не було свято. Просто так.
Олено, а як ви познайомилися? – запитала я, відчуваючи легкий укол заздрощів. Моє життя здавалося таким сірим і передбачуваним порівняно з її.
Та, лайкнула його фото, Катю! – засміялася вона. – Я спочатку теж боялася. Але вирішила спробувати. Ти ж пам’ятаєш, як мені було важко після того, як Микола пішов…
Я задумалася. “лайкнула фото? Ні, це не для мене. Мені ж нічого не треба, лише щоб була просто людина поруч. Справжня, жива”, – промайнуло в голові.
Наступного дня я стояла перед дзеркалом, розглядаючи себе. Мені ж лише п’ятдесят п’ять, я добре виглядаю, я доглянута. Я активна, працюю. Чому я закрилася в цих чотирьох стінах і сама себе прирекла на самотність?
Ввечері, замість чергової серії улюбленого серіалу, я вирішила прогулятися. Був теплий осінній вечір, парком гуляли пари, сім’ї з дітьми, літні люди, які неквапливо розмовляли. Я помітила чоловіка, він був приблизно мого віку, сидів сам на лавці й читав книгу. Він був такий зосереджений і спокійний. Я мимоволі зупинилася, розглядаючи його.
Добрий вечір, – несподівано підняв він голову і привітно посміхнувся.
Добрий, – ледь чутно відповіла я, зніяковівши від того, що мене “спіймали” на роздивлянні.
Гарний вечір, чи не так? Ідеально для читання.
Так, справді, – я вирішила підійти ближче. – А що ви читаєте, якщо не секрет?
Це український сучасний роман, дуже цікавий, – сказав він і показав мені обкладинку. – Мене звати Віктор.
Катерина, – простягнула я руку для привітання.
Ми проговорили майже годину. Виявилося, що він теж самотній, виховував двох дочок, які вже жили окремо. Він був учителем історії, любив подорожувати Україною та займався аматорською фотографією. Це було легко і невимушено, ніби ми знайомі сто років. Я не відчувала жодного тиску чи незручності.
Можливо, ми якось зможемо випити кави? – запитав Віктор, коли я сказала, що мені вже час.
Я буду дуже рада, Вікторе, – відповіла я, і моє серце вперше за довгий час забилося швидше.
Коли я поверталася додому, я відчувала себе оновленою. Я зрозуміла, що моє життя не зупинилося. Я сама поставила його на паузу, зачинившись у минулому і в своїх страхах. Невірність Петра, його зрада – це частина мого минулого, але це не вирок для мого майбутнього. Самотність – це лише стан, а не доля.
Я згадала слова сина, який завжди мене підтримував: “Мамо, ти ще молода! Тобі потрібно жити, а не доживати”. І він був абсолютно правий.
Особливою втіхою для мене стала звістка про те, що син та його дружина чекають дитину. Стати бабусею – це не лише нова роль, але й потужна мотивація. Я хочу бути активною, усміхненою бабусею, яка зможе водити онука на прогулянки в парк і розповідати йому про історію України, яку я тепер маю шанс вивчати з кимось.
Я вирішила, що більше не буду картати себе за розлучення. Я зробила те, що вважала за потрібне, те, що було чесно щодо себе. Я не збираюся більше жити в ілюзіях.
Я усвідомила, що почати життя “з нуля” у п’ятдесят два – це не покарання, а шанс. Шанс нарешті почути себе і жити так, як хочеться мені, а не так, як “треба” для чоловіка чи заради сина. Це можливість спробувати те, на що раніше не вистачало сміливості чи часу. Можливо, я теж зареєструюся на тому сайті знайомств, про який говорила Олена, як додаткову можливість. Але тепер я знаю, що найкращі знайомства трапляються несподівано, коли ти просто живеш.
Історія Катерини – це історія про вибір, про непростий шлях, який починається після великого розчарування. Це нагадування про те, що щастя може чекати за найближчим поворотом, варто лише відчинити двері.
А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи варто ризикувати і шукати нові стосунки після п’ятдесяти, чи краще присвятити себе дітям, онукам та улюбленому хобі?
