fbpx

Син з невісткою переїхали жити в трикімнатну квартиру в місті. Мене ж залишили в селі. Я просилася і не раз, щоб хоч мене до себе на зиму забирали, але діти сміються, думають, що я так жартую. Але мені не до жартів. Коли я їм потрібна була, то бабуся те, бабуся се. А тепер сиди бабка біля печі і молися. Невже в трикімнатній квартирі для мене б не знайшлося куточка?

Син з невісткою переїхали жити в трикімнатну квартиру в місті. Мене ж залишили в селі. Я просилася і не раз, щоб хоч мене до себе на зиму забирали, але діти сміються, думають, що я так жартую. Але мені не до жартів. Коли я їм потрібна була, то бабуся те, бабуся се. А тепер сиди бабка біля печі і молися. Невже в трикімнатній квартирі для мене б не знайшлося куточка?

Як сину і невістці потрібна була допомога, я їм була потрібна, а тепер мені хоч вовком вий в тому селі. Хто б що не казав, але мені образливо. Невже в цій трикімнатній квартирі не знайшлося б для мене куточка?

Хочу тут виговоритися і почути від вас якусь пораду чи підтримку. Так, я ще не є така стара, щоб за мною хтось доглядав, але все рівно, дуже важко на душі.

Вже сім років, як не стало мого чоловіка. Ми з ним виростили і виховали двох синів.

Старший Іван живе та працює в Києві. В них з Інною двоє вже дорослих дітей, моїх онуків. Бачимось ми не часто, по великих святах. Я розумію, життя в столиці не легке і треба працювати. Благо, мають діти там своє житло.

Та мова піде про молодшого Миколу.

Ще перед весіллям вони думали-гадали, як і де жити. Я відразу ж їм сказала, що мої двері для них відкриті.

Невістка моя міська, але на диво погодилася на пропозицію жити зі мною в селі. У сватів є ще молодший син.

Діти мені сказали, що вони мріють про своє житло і що як тільки назбирають на квартиру в області, то з’їдуть від мене. Якщо чесно, я в це не сильно вірила, а тому і не переймалася з цього приводу.

В хаті діти зробили все по-своєму, по-сучасному. Ми з чоловіком нічого проти не мали, ба більше, підтримували молодих, як могли.

Коли в Наталі і Миколи народилася перша донечка, ми допомагали, як тільки могли. Я і їсти варила, і з дитям сиділа. З моєю допомогою Наталя навіть в декреті три роки не сиділа, бо чого вдвох кукувати. А через три роки з’явилася і друга донечка. Я і тут була підмогою, хоча сил і здоров’я вже не було.

Я і в садок водила, потім в школу і на гуртки. Якби не я, важко б було дітям.

Микола не раз мені говорив, що він збирає на квартиру, але я не вірила, що таке чудо колись трапиться, бо це дуже дорого.

Але чудо таке трапилося. Ні, діти не назбирали потрібної суми, просто Наталі звалився спадок на голову у вигляді трикімнатної квартири, яку їй подарувала її хресна мама, яка з чоловіком дітей не мала.

Всі гроші, які в сина були прискладені, вони вклали в ремонт і меблі.

Зробили все дуже гарно і зручно. Але найбільше мене здивувало те, що діти навіть не спитали мене, чи не хочу я їхати з ними до міста. Я вже звикла жити з ними, тоді я почуваюся комусь потрібною.

Але вони взяли і одного дня переїхали. Так, діти мене відвідують, але це геть інше. Я натякала невістці і сину, що була б не проти хоч взимку пожити у них в квартирі, але вони з того лише сміються. Думають, що я жартую.

А мені в тому селі одній хоч вовком вий. Образа засіла в мене на душі. Навіть не знаю, як тепер жити одній. Для чого мені ці хороми…

Без дітей і онуків я ніхто. Як я потрібна їм була, вони були біля мене, а як діти виросли, то сиди бабка в селі і молися.

А що б ви робили на моєму місці? Чи проситися мені до дітей? Чи нехай залишається все, як є?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page