Я не спала всю ніч. Думки кружляли в голові, як розбурхане море. А може, я помилилася? Може, це щось зовсім невинне? Може, це її брат, давній друг? Але її очі сказали все. Кароліна щось приховувала.
Я завжди була розсудливою жінкою. Мама, дружина, свекруха – ці ролі я виконувала з гідністю. Я ніколи не втручалася в справи сина і його дружини, вони жили в іншому місті, і я не хотіла бути нав’язливою. Тому, коли Кароліна запросила мене в гості, я щиро зраділа.
Все було, як завжди: син зустрів мене обіймами, невістка приготувала вечерю, онук стрибав від радості. Але було щось не так. Кароліна була напружена, розмовляла швидко, ніби боялася пауз у розмові. Ігор, зазвичай веселий і говіркий, цього разу здавався відстороненим.
Наступного дня Ігор пішов на роботу, а я залишилася вдома з невісткою та онуком. Кароліна раптом сказала, що їй треба в магазин, і майже вибігла з квартири. Я не надала цьому значення, аж доки онук не запитав:
– Бабусю, а чому мама пішла без телефону? Вона завжди його бере.
Я подивилася на кухонний стіл – справді, телефон лежав там. Раптом він засвітився. Повідомлення. Я не збиралася читати, але погляд сам вихопив слова: “Чекаю там же. Сумую. Твій М.”
У мене перехопило подих. Хто цей “М.”? Серце калатало, пальці тремтіли. Це жарт? Ні, інтуїція підказувала – тут щось серйозне.
Кароліна повернулася через годину, з порожніми руками. Жодних пакетів. Я не стрималася:
– Де була?
Вона здригнулася.
– В магазині.
– А покупки?
– Е-е… Там нічого потрібного не було.
Її очі бігали. Я вирішила не тиснути. Але наступного дня я пішла за нею. Вона зустрілася з чоловіком у кафе. Високий, гарно вдягнений, трохи сивий. Вони сиділи близько, він торкнувся її руки. Я відчула, як земля йде з-під ніг.
Коли вона повернулася, я чекала на неї в коридорі.
– Хто такий М.? – спитала я тихо.
Вона зблідла.
– Це не те, що ви думаєте.
– Тоді поясни.
Вона закусила губу, довго мовчала. Потім глибоко вдихнула і сказала:
– Мар’ян – це… батько Дмитрика.
Мені стало важко дихати. Світ захитався.
– Як це? – ледве вимовила я.
– Ігор не знає. Я була з ним, коли дізналася, що чекаю дитину. Я не хотіла руйнувати його життя. Мар’ян зник тоді, а тепер повернувся. Каже, що хоче бачити Дмитрика.
Я сіла, бо ноги більше мене не тримали.
– І що ти будеш робити?
– Не знаю… – вона стиснула руки. – Ігор не має знати. Він любить Дмитрика, як рідного.
Я дивилася на неї і не знала, що відповісти. Правда була гіршою, ніж я думала.
Наступного ранку Ігор цілував Кароліну, грався з Дмитриком, а я дивилася на нього і думала – чи маю я право руйнувати його життя? Чи маю мовчати, знаючи правду?
Ось тепер я питаю вас: що б ви зробили на моєму місці? Чи варто розповісти синові? Чи краще мовчати, щоб не зруйнувати його сім’ю? Може, правду варто ховати, якщо вона може завдати лише болю?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
