Сина своєї доньки, Насті, я виховувала від його народження, він став для мене наче друга дитина. Він навіть кликав мене “мама Світлана”, хоча я завжди наголошувала, що його рідна мати – Настя.
Моя ж донька, закінчивши навчання, вийшла заміж за Богдана і незабаром народила від нього донечку. Я сподівалася, що з дня на день вона отямиться і забере Андрійка до їхньої нової родини, але цього так і не сталося. Зараз моя Настя розлучена і поїхала до великого міста, щоб “влаштовувати” своє життя. А я тим часом сама ставлю на ноги трьох її дітей.
Я ніколи не могла подумати, що виховала таку безвідповідальну людину. Що робити далі, я не знаю. Ось чому я наважилася поділитися своєю історією і запитати вашої поради.
Настя привела Андрійка на світ досить рано, їй тоді було лише вісімнадцять років. Я розуміла, що їй треба було здобувати освіту, і оскільки вона була моєю єдиною дитиною, я прийняла онука як свого сина. Я довго вагалася, чи казати Андрійкові, хто його справжня мама, але згодом вирішила відкрити йому правду, коли він підріс.
Втім, не про це моя розповідь. Настя навчалася, і Андрійка вона не зовсім сприймала як свого сина, скоріше як молодшого брата. Якщо чесно, тоді я не бачила в цьому особливої проблеми. Донька закінчувала коледж і перед отриманням диплома вже вийшла заміж за Богдана. З чоловіком вони стали батьками маленької донечки, яку назвали Софійкою.
Мені здавалося, що в них усе складається добре. Я щиро вірила, що ось-ось і донька забере свого первістка, Андрійка, до їхнього спільного дому. Проте час минав, а Андрійка до нової родини ніхто не поспішав кликати. Якось я дізналася, що Настя знову при надії. Звісно, у мене з’явилися сумніви щодо того, чи забере донька сина, але я тримала ті сумніви при собі.
А нещодавно Настя подзвонила мені, і в голосі її звучав розпач. Вона сказала, що Богдан не готовий мати ще одну дитину, він хотів більш вільного і “розслабленого” життя, і поставив їй ультиматум: або вона обирає його, або… Настя навіть не стала довго думати. Вона одразу стала на бік майбутнього малюка.
Я справді не очікувала, що Богдан дійсно покине мою доньку. Думала, що коли він побачить крихітку на “екрані” в клініці, то змінить своє рішення, але це не вплинуло на його думку.
Сталося так, що Богдан просто залишив мою доньку. Після появи на світ маленького синочка, якого назвали Олегом, Настя повернулася до мене додому. Вона сказала, що почувається дуже виснаженою і їй потрібно лише на декілька годин виїхати до міста, щоб “відновитися”. З того дня донька вже більше двох місяців не повертається. Вона залишила мене із двома маленькими дітьми – Софійкою та Олегом – і ще з моїм онуком Андрійком.
Я намагалася достукатися до неї, але донька лише повторювала, що вона ще молода і хоче влаштувати своє особисте життя. Єдине, на що Настя погодилася, – це фінансова допомога дітям. Вона час від часу пересилає мені кошти. Наприклад, нещодавно вона надіслала мені п’ять тисяч гривень на потреби дітей. Звісно, це краще, ніж нічого, але цих грошей ледь вистачає на харчування та підгузки для найменшого.
Настя поїхала до великого міста, щоб, як вона каже, “знайти себе”, а двох своїх малих дітей від Богдана і сина від перших стосунків залишила на моїх плечах. З того часу донька не виявляє бажання повернутися додому і взяти на себе відповідальність, а я відчуваю себе розгубленою і не знаю, що мені робити.
Моє життя завжди було присвячене Насті. Я пам’ятаю, як після народження Андрійка, коли я взяла його на руки, я відчула хвилю тепла і безмежної любові. Це було так, ніби моє серце розширилося, вміщуючи ще одне життя. Я швидко звикла до ролі “матері” для Андрійка. Ми з ним читали книжки, гуляли в парку, я вчила його першим словам, і він відповідав мені найдорожчим, що може бути – щирою дитячою любов’ю. Його “мама Світлана” було найсолодшою музикою для моїх вух.
Коли Настя вчилася, вона приїжджала додому лише на вихідні. Бачила сина, посміхалася, гралася з ним трохи, але справжньої материнської близькості, мені здавалося, між ними не було. Вона була зайнята своїм світом: подругами, навчанням, а згодом – Богданом. Я себе заспокоювала тим, що так краще для всіх. Я забезпечувала Андрійкові стабільність і тепло, а Настя могла реалізувати себе. Хіба це неправильно?
Весілля Насті і Богдана було гарним. Я була щаслива за доньку, думала, що вона нарешті знайшла своє щастя і справжню родину. Народження Софійки стало для мене ще однією великою радістю. Я допомагала Насті, як могла. Богдан був добрим, уважним чоловіком.
Він ніжно ставився до Софійки. Хоча Андрійка він сприймав досить нейтрально, як сина дружини від попередніх стосунків, він ніколи не виявляв жодного негативу. Я знову вірила, що Настя ось-ось знайде слушний момент, щоб забрати Андрійка. Я навіть прикупила йому гарного нового одягу, щоб він був “готовий” до переїзду. Я чекала.
– Ти не можеш забрати Андрійка зараз? – якось запитала я Настю, коли вона приїхала.
Настя відмахнулася:
– Мамо, не починай. Я ж допомагаю тобі грошима, це хіба не головне? Йому добре з тобою. З Богданом ми ще не обговорювали це серйозно. І не називай його “першим чоловіком”, це був лише підліток.
Її слова про гроші мене зачепили. Хіба все можна виміряти лише грішми? Любов і тепло – це те, чого не купиш за жодні гроші. Але я промовчала. Не хотіла сваритися.
Звістка про третій цікавий стан Насті викликала у мене вже не просто сумніви, а справжню тривогу. Як вона впорається? Чи не стане це для Богдана “останньою краплею”? Так і сталося. Розмова Насті про ультиматум Богдана, про його бажання “розслабленого життя” – це був як ляпас.
– Він сказав, що я руйную його плани, – розповідала мені Настя по телефону, її голос тремтів. – Він не хоче мати двох дітей, а тим більше – трьох. Я не могла відмовитися від дитини, мамо. Я не така, як він!
Я підтримала доньку. Не могла інакше. Звісно, вона мала право обрати дитину. Але в глибині душі я розуміла, що це рішення знову перекладе тягар відповідальності на мене. Коли Настя народила малюка, моє серце стислося від співчуття до неї і до немовляти. Олег, найменший онук, був такий крихітний і беззахисний.
Приїзд Насті додому був як спалах. Вона була втомлена, роздратована і, здавалося, відсторонена від усього.
– Мамо, мені треба відпочити, – сказала вона, кинувши мені ключі від своєї машини. – Я поїду на декілька годин. Мені потрібно побути наодинці.
Я погодилася, думаючи, що це дійсно просто тимчасова втома. Але “декілька годин” перетворилися на два місяці. Її дзвінки були короткими, виправдання – безглуздими.
– Я знайшла роботу в місті, – казала вона. – Це гарний шанс для мене. Потрібно влаштувати своє життя.
– А як же діти? – питала я. – Вони ж твої.
– Я ж надсилаю гроші! – сердито відповідала вона. – Хіба тобі цього мало?
Ні, мені цього не досить. Я люблю їх, всіх трьох. Андрійко пішов до школи, я з ним роблю уроки. Софійка, як справжня принцеса, потребує уваги і ласки. А маленький Олег – це ж суцільна любов і турбота, він ще зовсім крихітний. Я доглядаю їх, готую, перу, вожу до лікарів. Мій вік уже не той, що був, коли я виховувала Настю чи навіть Андрійка. Я почуваюся виснаженою. Це несправедливо.
Останній дзвінок був найболючішим.
– Мамо, я тут зустріла людину, – радісно повідомила Настя. – У нього є квартира, ми скоро будемо жити разом.
Я замовкла. У горлі застряг клубок.
– А діти? – ледве видавила я.
– Вони в надійних руках. З тобою, мамо. Ти ж знаєш, як я тебе люблю.
Любить? Як вона може говорити про любов, кинувши трьох дітей? Я почуваю себе ошуканою. Я виховувала її, дала їй найкраще, що могла, а вона вчинила зі мною так, ніби я – безкоштовна няня.
Я не хочу шкодити Насті, це моя донька. Але що я маю робити? Чи справедливо це по відношенню до дітей? Андрійко вже дорослий, він усе розуміє, і його сумні очі крають моє серце. Софійка постійно питає:
– А коли мама приїде? А ми поїдемо до мами?
Я не знаю, що їй відповідати.
Я постійно думаю: як мені вчинити, щоб Настя нарешті усвідомила свою відповідальність? Можливо, я надто її опікала і тепер пожинаю плоди свого надмірного піклування? Чи варто мені справді розглянути можливість позбавлення її батьківських прав, як крайній захід, щоб забезпечити дітям стабільне майбутнє? Що порадите мені ви, читачі?
