Синій конверт із запрошенням на весілля прийшов рівно на дванадцятий день після нашого офіційного розлучення. Петро стояв у коридорі, забираючи залишки речей, і на моє запитання про терміни лише коротко кинув: — Дитині потрібен законний батько вже зараз. Це була остання деталь пазла, який я не могла скласти останні два роки нашого спільного життя.
Я зачинила двері нашого старого будинку, і цей звук відлунив у порожньому коридорі так гучно, ніби обвалилася стеля. У руках був лише один синій конверт з офіційним штампом. Одинадцять днів. Саме стільки часу минуло від моменту, коли ми з Петром поставили останні підписи в кабінеті реєстратора. Я думала, що цей час даний мені на те, щоб навчитися дихати заново, щоб звикнути до тиші у квартирі, де раніше постійно працював телевізор або чувся тупіт його важких кроків. Але поштова скринька сьогодні вирішила інакше.
На білому папері було запрошення. Весілля. Петро та Ліда. Дата стояла наступна за вихідними. Це виходило рівно дванадцять днів після нашого розлучення. Я присіла на дерев’яну лаву в передпокої, не знімаючи пальта. У повітрі ще пахло вологою деревиною та моїм старим парфумом, який я розлила тиждень тому від тремтіння в руках.
— Ти з глузду з’їхав? — прошепотіла я в порожнечу.
Телефон на дні сумки завибрирував. Це була моя сестра, Оксана. Вона завжди знала новини швидше за вітер.
— Галю, ти бачила? — голос сестри тремтів від обурення.
— Бачила. Тримаю в руках цей папірець.
— Він не просто одружується, Галю. Ліда вже на п’ятому місяці. Вона виставила фото в мережу, де вони обирають дитяче ліжко. Дванадцять днів після суду! Ти розумієш, що це означає?
Я мовчала. Розуміла. Це означало, що останні два роки нашого шлюбу були великою театральною постановою. Кожне його пізнє повернення, кожне відрядження, кожна сварка через невимиту чашку — усе це було лише димовою завісою.
— Я передзвоню, Оксано. Мені треба випити чаю.
Я пішла на кухню. Старий чайник на плиті засвистів, порушуючи тишу. Я дивилася на те, як пара підіймається до стелі. Ми прожили разом п’ятнадцять років. П’ятнадцять років спільних сніданків, планів на літо, ремонтів та суперечок про те, який колір шпалер обрати для вітальні. А тепер виявилося, що паралельно з цим існував інший світ. Світ, де була Ліда, де готувалися пелюшки та обиралися імена.
Наступного ранку я зустріла Петра біля нашого колишнього гаража. Він забирав останні інструменти. Вигляд у нього був діловий, навіть трохи піднесений. Жодної тіні провини на обличчі.
— Отримала пошту? — запитав він, навіть не озирнувшись.
— Отримала. Ти вирішив поставити рекорд швидкості?
— Галю, не починай. Ми дорослі люди. Наш шлюб давно тріщав по швах. Ти сама це знаєш.
— Тріщав? Петро, ти одружуєшся через два тижні після розлучення з жінкою, яка чекає від тебе дитину. Це не тріщини, це фундамент, який ти заклав за моєю спиною.
Він нарешті повернувся. Його очі були холодними, як січневий лід.
— Ліда дала мені те, чого ти не змогла. Спокій. Розуміння. І сім’ю. Справжню сім’ю.
— Сім’ю, побудовану на брехні?
— Я не збираюся виправдовуватися. Я хотів піти по-людськи.
— По-людськи — це надіслати запрошення на весілля колишній дружині, коли печатка в паспорті ще не просохла? Ти хотів мене зачепити?
— Я просто хотів бути чесним. Тепер ти знаєш усе. Більше немає таємниць.
Він кинув останню сумку в багажник і сів за кермо. Я стояла на тротуарі, дивлячись, як від’їжджає машина, на якій ми ще минулого літа їздили до моїх батьків у село. Тоді він обіцяв батькові, що ми навесні перекриємо дах. Навесні він перекриває своє життя іншою жінкою.
Увечері я не витримала і поїхала до магазину, де працювала Ліда. Я не знала, що саме хочу сказати. Просто хотілося подивитися в очі тій, хто зайняв моє місце так швидко, ніби це була перезмінка на заводі.
Вона стояла за прилавком, поправляючи волосся. Живіт уже був помітним під просторою блузою. Вона побачила мене відразу. Її обличчя не здригнулося. Вона не відвела погляд.
— Ви щось хотіли замовити? — голос був солодким, як патока, що застрягає в горлі.
— Я хотіла побачити, як виглядає щастя на чужих руїнах.
Ліда поклала руку на прилавок. Її обручка блищала під лампами денного світла.
— Петро вибрав мене. Це був його вибір, Галю. Він не йшов до мене, він ішов від вас. Це велика різниця.
— Ви знали про мене? Знали, що ми ще жили разом, коли ви вже планували дитячу кімнату?
— Мені байдуже до того, що було. Петро сказав, що ви чужі люди. Що ви просто сусіди під одним дахом. Я вірю йому, а не вам.
— Сусіди, які ділили ліжко і плани на старість?
— Плани змінилися. Буває. Не треба робити з цього драму. Ви просто не змогли його втримати.
Я вийшла на вулицю. Холодне повітря обпекло обличчя. Мені здавалося, що я опинилася в якомусь викривленому дзеркалі. Усі навколо — сусіди, знайомі, родичі — вже обговорювали цю новину. Хтось жалів мене, хтось потайки сміявся, а хтось казав, що Петро нарешті знайшов своє.
Дні до їхнього весілля тягнулися, як гума. Я намагалася зайняти себе роботою, прибиранням, довгими прогулянками парком. Але кожен куточок міста нагадував про нього. Ось тут ми пили каву, а тут він подарував мені парасольку, яку я згодом загубила. Тепер я розуміла, що всі ці моменти були лише частиною його подвійного життя.
Напередодні їхньої урочистості до мене зайшла мати Петра. Вона завжди була до мене прихильною, але зараз її очі були повні суму та сорому.
— Галю, дитино, пробач йому, якщо зможеш, — вона сіла на край дивана, не знімаючи хустки.
— Як ви можете просити про це, Ганно Іванівно? Ви ж знали про Ліду?
Вона опустила голову.
— Він привів її знайомити ще взимку. Сказав, що там буде онук. Ти ж знаєш, як я чекала на онуків. Петро просив мовчати, поки все не вирішиться з документами.
— Отже, ви всі знали. Вся родина знала, обідала зі мною за одним столом, усміхалася мені, знаючи, що через місяць мене виставлять за поріг?
— Ми не хотіли втручатися. Це його життя.
— Це було і моє життя! П’ятнадцять років я була частиною цієї родини. А тепер я просто перешкода, яку прибрали з дороги?
Мати Петра почала плакати. Вона витирала очі кінчиком хустки, але я не відчувала до неї жалю. Тільки порожнечу. Величезну, чорну діру там, де раніше була довіра.
— Він нещасний був з тобою, Галю. Останні роки тільки й говорив, що вдома йому душно.
— Душно? Бо я просила його бути відповідальним? Бо я хотіла, щоб ми разом вирішували проблеми, а не тікали від них?
— Ліда інша. Вона не сперечається. Вона слухає.
— Вона просто ще не знає, що Петро вміє йти так само легко, як і приходити.
Коли Ганна Іванівна пішла, я залишилася сама в темряві. Мені було цікаво, чи думає Петро зараз про мене? Чи згадує він, як ми купували цей диван, на якому я зараз сиджу? Чи він повністю поглинутий новим життям, новими запахами та новими обіцянками?
День весілля видався похмурим. Небо затягнуло хмарами, збирався дощ. Я вирішила, що не буду сидіти вдома. Я одягла свою найкращу сукню, зробила зачіску і пішла до центру міста. Мені хотілося бути серед людей, щоб не чути думок у власній голові.
Я проходила повз церкву, де зазвичай вінчали молодих. Біля входу стояли прикрашені машини. Я побачила Петра. Він був у новому костюмі, усміхнений, тримав Ліду за руку. Вона була в білій сукні, яка ледь приховувала її стан. Вони виглядали як ідеальна пара з картинки. Друзі плескали по плечах, родичі витирали сльози радості.
Я стояла за деревом, спостерігаючи за цим фарсом. Усе моє минуле зараз перетворювалося на попіл. Усі ці роки були лише підготовкою до цього моменту для нього. А для мене?
Раптом Петро обернувся. Мені здалося, що він побачив мене серед натовпу. Його посмішка на мить згасла, він напружився. Але Ліда щось шепнула йому на вухо, і він знову засміявся, нахилившись, щоб поцілувати її в щоку.
Я розвернулася і пішла геть. Дощ таки почався. Важкі краплі падали на асфальт, змиваючи пил і залишки моїх ілюзій. Я йшла, не розкриваючи парасольки. Вода текла по обличчю, змішуючись із солоними краплями, які я так довго намагалася стримати.
Увечері я знову була вдома. У поштовій скриньці лежав ще один лист. Цього разу від адвоката. Петро просив розділити майно до кінця місяця. Він хотів продати нашу квартиру, щоб купити більший будинок для нової родини.
Я озирнулася навколо. Кожна річ тут мала свою історію. Цей стіл ми везли з іншого міста. Цю картину він подарував мені на першу річницю. Тепер це все було лише товаром. Предметами, які можна оцінити, виставити на продаж і забути.
Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася жінка, яку я майже не впізнавала. Бліда, з втомленими очима, але з дивним спокоєм усередині. Це був спокій людини, яка втратила все і раптом зрозуміла, що більше нічого не боїться.
Петро отримає свій будинок. Ліда отримає статус дружини. Дитина отримає батька, який вміє зраджувати найближчих. А що отримаю я? Свободу від ілюзій? Можливість почати з нуля, коли тобі вже далеко не двадцять?
Я взяла телефон і написала повідомлення Оксані:
— Я згодна на продаж. Нехай забирає все. Речі — це лише речі. Я не хочу, щоб у моєму новому житті було бодай щось, що пахне його зрадою.
За тиждень приїхали вантажники. Вони виносили меблі, коробки з книгами, посуд. Петро стояв осторонь, курячи одну за одною, хоча раніше завжди казав, що це шкідливо. Він не дивився мені в очі.
— Ти впевнена, що не хочеш забрати цей комод? — запитав він, кивнувши на стару антикварну річ, яку ми колись разом реставрували.
— Забирай. Нехай Ліда складає туди дитячі речі. Сподіваюся, запах старої фарби їй подобається.
— Ти зла на мене, Галю. Я розумію.
— Злість — це занадто сильне почуття для того, що я зараз відчуваю. Я просто дивуюся, як можна було так довго прикидатися.
— Я не прикидався. Просто так сталося. Кохання не питає дозволу.
— Кохання не вимагає брехні протягом двох років, Петро. Кохання — це чесність. А те, що у вас — це просто зручність, побудована на моєму терпінні.
Він нічого не відповів. Коли остання машина поїхала, я залишилася в абсолютно порожній квартирі. На підлозі залишилися лише світлі плями там, де раніше стояли меблі. Сліди минулого життя, які з часом вицвітуть на сонці.
Я вийшла на балкон. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в криваво-червоний колір. Місто продовжувало жити. Люди поспішали додому, машини сигналили в заторах. Ніхто не знав, що в цій маленькій квартирі щойно закінчилася ціла епоха.
Я зачинила вікно. Завтра я поїду до іншого міста. Знайду нову роботу, нових знайомих. Можливо, колись я зможу знову комусь повірити. А можливо, цей синій конверт став для мене останнім уроком у школі довіри.
Минуло кілька місяців. Я дізналася від знайомих, що в Петра народився син. Вони живуть у новому будинку, Ліда виставляє щасливі фото в соціальних мережах. Петро виглядає втомленим, але задоволеним. Моя мати іноді бачить їх у парку. Вона каже, що він сильно постарів.
Я дивлюся на свої руки. Вони більше не тремтять. Я навчилася пити чай на самоті і не чекати звуку ключа в дверях. Це гірка свобода, але це свобода.
Іноді вечорами я думаю: чи варті були ці дванадцять днів тієї ціни, яку ми всі заплатили? Чи справді можна побудувати щасливе гніздо на уламках чужого серця, чи це лише питання часу, коли нові стіни почнуть давати тріщини під вагою старої брехні?
Як ви вважаєте, чи має право людина на швидке щастя після довгих років шлюбу, якщо це щастя починалося за спиною колишнього партнера? Чи вірите ви в те, що новий союз буде міцним, якщо він заснований на приховуванні правди? Чи можливо справді почати все з чистого аркуша, не розрахувавшись за боргами минулого?
