fbpx

Синку, ми з татом таки розлучаємося, приймете мене до себе? У вас двушка, я ж не заважатиму! – цю розмову Валентини Дмитрівни з моїм чоловіком я почула, бо Рома був у сусідній кімнаті, коли йому подзвонили по вайберу мама. Свекруха 35 років з чоловіком прожила, а тут на старість років вирішила, що вона від нього втомилася і хоче розлучитися. Вільному воля, звичайно, але біда в тому, що жити їй ніде. – Ну не на вулицю ж її виганяти тепер? Куди вона піде? – І як довго вона у нас жити буде? Завжди?

Отже, моя свекруха Валентина Дмитрівна розлучається з чоловіком і збирається переїхати до нас в двушку.

– Синку, ми з татом таки розлучаємося, приймете мене до себе? У вас двушка, я ж не заважатиму! – цю розмову Валентини Дмитрівни з моїм чоловіком я почула, бо Рома був у сусідній кімнаті, коли йому подзвонили по вайберу мама.

Свекруха тридцять років з гаком з чоловіком прожила, а тут на старість років вирішила, що вона від нього втомилася і хоче розлучитися. Вільному воля, звичайно, але біда в тому, що жити їй ніде і вона збирається переїжджати до нас в двушку. Роман навіть щось на тему іпотеки починав, але поки вирішив цю тему не розвивати.

Свекор у мене чоловік дуже важкий. це правда. Або характер зіпсувався з віком, або я взагалі не розумію, що свекруха в ньому колись знайшла. Може і гримнути, кинути чимось, в побуті примхливий і вибагливий. Ми гостювали у них якось тиждень, мені вражень вистачило на все життя.

Свекруха ж людина менш конфліктна, хоча за словом в кишеню не лізе. Але прожили ж вони якось тридцять п’ять років у шлюбі!

Але недавно чоловік мене приголомшив – мама його до нас приїжджає. Я думала, що в гості, за онуком скучила. А потім почула цю їхню розмову. Ну як сніг на голову. Вона приїхала з купою валіз, за чаєм все розповіла.

Валентина Дмитрівна заявила, що вони з чоловіком подали на розлучення. Мовляв, сил у неї більше немає це все терпіти, з роками характер у свекра стає все більш нестерпний, а вона не залізна. А оскільки квартира належить тільки чоловікові, то жити їй ніде і вона вирішила, що буде жити з нами.

Мені такі звістки не припали до душі. По-перше, у нас двушка: одна кімната наша, друга дитяча. Куди тут селити свекруху? У дитячу? Так собі ідейка.

По-друге, наші хороші з нею стосунки трималися на тому, що ми рідко бачимося, а тут будемо щодня одна перед одною миготіти. Закінчиться це тим, що ці самі взаємини, які я шість років оберігала, просто впадуть в безодню взаємних докорів. Воно мені треба? Та й взагалі, скільки це все буде продовжуватися – рік, два, до кінця життя?

Ромі я висловила свої претензії, але він тільки розвів руками. Каже, що сам не знав про мамині плани до останнього.

– Ну не на вулицю ж її виганяти тепер? Куди вона піде?

– І як довго вона у нас жити буде? Завжди?

Чоловік опустив очі і запропонував, щоб ми мамі взяли квартиру в іпотеку. Мама б поки пожила у нас, туди пустили б мешканців і швидко розплатилися б. Швидко – це років за десять, мабуть. Тільки ось десять років штовхатися ліктями зі свекрухою на кухні я не витримаю.

Я запропонувала чоловікові поговорити з обома батьками. Дорослі ж люди, прожили не один десяток років разом, а тепер дурницями займаються. Нехай миряться, живуть знову разом, хоча б як добрі знайомі, адже вони не молодіють і разом такий період переживати простіше, не чужі ж люди одне одному кінець кінцем.

Чоловіка моя пропозиція не надихнула. Ромі незручно влазити в особисте життя батьків. А жити з мамою до кінця її життя зручно! Або в чергову іпотеку влазити – теж зручно! Це мені незручно, я їм чужа людина абсолютно. А він їм рідний син.

В результаті чоловік все-таки поговорив з мамою, але справа закінчилася сльозами Валентини Дмитрівни. Мовляв, вона синочка виростила, а їй тепер і доживати ніде, ніхто її не чекає, хоч зараз повзи на місце останнього спочинку і сама там лягай. Довелося втрутитися, бо чоловік здавав позиції і мимрив щось на кшталт “та що ти, живи, скільки хочеш, у нас”.

Я сказала, що свекрусі варто було б подумати, перш ніж приймати рішення про розлучення. Звалюватися як сніг на голову і потім тиснути на жалість – не найблагородніший вчинок. Ну, пішов другий виток конфлікту, в якому виявилося. що погана вже я і не гідна її сина. Тепер живемо в стані холодної війни.

Можливо і так, можливо я чиню не дуже коректно. Але точно знаю одне – якщо свекруха затримається у нас на тривалий термін, то моя сім’я розвалиться набагато раніше, ніж через тридцять років. Чому я повинна своїм щастям і спокоєм розплачуватися за помилки свекрухи?

Квартира у нас з Романом оформлена навпіл, ми її у шлюбі вже взяли, тому я на неї маю такі ж права, як і він, а враховуючи наявність дитини, то і більші. І я маю намір відсоювати свою правоту. Валентина Дмитрівна ще працює, то чому б їй на орендоване житло не піти? І чому вона, доросла людина, звалює свої проблеми на нас, а не вирішує їх сама? Коли ми з ромою побралися, прикладом, нам жодні батьки не допомагали з житлом, ми крутилися самі, а вони жили своїм життям. То чому я зараз повинна увійти у положення свекрухи?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page