Синочку три недавно виповнилося, але найрідніша бабуся, моя мама, ще його жодного разу не бачила, хоча розділяє нас – кілометрів сорок. Я була переконана, що мама буде радіти за мене, а вона сказала, що більшого сорому в житті не наїлася. Ось така я дочка…
Після закінчення університету я повернулася до свого рідного містечка, влаштувалася на роботу, мама з гордістю розповідала всім знайомим, що її донька закінчила ВНЗ із червоним дипломом, і на підприємстві – цінний співробітник.
Час минав, кар’єрними сходами я просувалася непогано, стала завідувати відділом, але з особистим життям якось не складалося. У нашому містечку завжди проблематично було вийти заміж. Виною тому – надлишок жінок. Бавовняний комбінат зібрав у своїх цехах кілька десятків тисяч представниць прекрасної статі, і всім хотілося мати сім’ю. Я вирішила переїхати до сусіднього обласного центру. Мама схвалила моє рішення і “постелила” мені дорогу словами: “З Богом, тут так і залишишся в дівках!”
В обласному місті я мала кілька короткострокових знайомств із чоловіками. До серйозних стосунків справа не доходила, мої знайомі були або одружені, або не збиралися обтяжувати себе сім’єю. Мій начальник, бачачи мої спроби вийти заміж і стати мамою, запропонував свою кандидатур. Він одразу сказав, що з сім’ї йти не збирається, але зробить усе необхідне, щоб наші зустрічі були приємними та ненапруженими.
Спочатку я відповіла різкою відмовою, але, поміркувавши кілька днів, запросила його до кафе, і там ми обговорили подальші нюанси наших зустрічей.
Начальник виявився чоловіком слова, наше спілкування справді було дуже приємним. Він був нежадібним, уважним, але – не моїм чоловіком.
Коли я зрозуміла, що ношу під серцем дитятко, то подякувала йому за проведений час, і поїхала до мами. Я сподівалася, що мама зрадіє тому, що в неї буде рости онук, але все сталося з точністю навпаки – мама просто не прийняла мене, сказавши, що я її зганьбила, і щоб сама викручувалась і з житлом, і з майбутньою дитиною.
Так і сталося. Я орендувала у пенсіонерки кімнату, влаштувалась на свою колишню роботу, звідки й пішла у декрет.
Моєму Мирославчику вже три роки, але мама так і не спілкується зі мною та зі своїм онуком. Наші спільні знайомі дивуються її поведінці, але їх умовляння ні до чого не призводять.
А я вже звикла розраховувати лише на свої сили. Найбільше мені їх дає мій синок, мій промінчик світла у цьому складному світі.
Фото ілюстративне
