– Синок, ну це не нормально, щоб твоя Леська мала телефон крутіший за тебе. Вона не працює, їй для чого? Візьми собі новий, а старий їй віддай, так буде по-чесному, – сказала моя свекруха на кухні Івану.
Я ж до останнього надіялася, що він цього не зробить. Але таки помилилася. Пів дня його перед Днем Валентина не було, і тут з’явився з сяючою посмішкою. Тепер я ходжу з його телефоном, а Іван гонорово водить якимось олівчиком по екрану. Радіснішої свекрухи я ще ніколи не бачила. Ну звісно, таки зуміла приструнити невістку
– Синок, ну це не нормально, щоб твоя Леська мала телефон крутіший за тебе. Вона не працює, їй для чого? Візьми собі новий, а старий їй віддай, так буде по-чесному, – сказала моя свекруха на кухні Івану.
Я ж до останнього надіялася, що він цього не зробить. Але таки помилилася. Пів дня його перед Днем Валентина не було, і тут з’явився з сяючою посмішкою. Тепер я ходжу з його телефоном, а Іван гонорово водить якимось олівчиком по екрану. Радіснішої свекрухи я ще ніколи не бачила. Ну звісно, таки зуміла приструнити невістку.
Живемо ми з Іваном у квартирі його мами, Віри Петрівни. Я ніде не працюю, але шукаю роботу. Наш син тільки в садок пішов, тож часу трохи з’явилося. І поки я намагаюся знайти щось нормальне, поки економлю на всьому, моя свекруха знаходить проблеми там, де їх нема.
Остання історія з телефоном просто вивела мене з себе. Знаєте, у мене ніколи не було супер дорогого телефону, але той, що був, мене вже не влаштовував. Але Віра Петрівна вирішила, що це нечуване нахабство – щоб у невістки був кращий гаджет, ніж у її золотого синочка.
Іван, замість того щоб відмахнутися, пішов і купив собі новий телефон. На які гроші – я навіть не хочу знати. Ну як, “собі”… Мені він свій старий вручив, а новенький смартфон гордо поклав перед мамою, щоб та могла оцінити, який він слухняний син.
– От, так правильно, – кивнула Віра Петрівна, зиркаючи на мене. – А то ходить, важніша за тебе.
Іван нічого не відповів. Лише усміхнувся.
Мене ж просто розпирало від обурення. Це що, нормально? Це взагалі адекватно? Я не заслужила мати нормальну річ тільки тому, що я невістка, а не рідна дитина цієї жінки?
– Іване, – сказала я ввечері, коли ми лягали спати, – а тобі самому не смішно? Тобі ж той телефон був нормальний. А тепер ти сидиш і водиш по екрану стилусом, бо так мама сказала.
– Лесь, ну що ти починаєш? – пробурмотів він. – Я і так давно новий хотів…
– Так ти хотів чи тобі мама сказала? Бо я пам’ятаю, що ти взагалі про телефон не думав, поки вона не почала підказувати, як нам жити.
– Та досить, – махнув рукою Іван. – Ти ж тепер теж не ображена, тобі дістався хороший телефон.
Я стиснула зуби. Ну от як з ним говорити? Це взагалі нормально? Я все частіше думаю: а що буде далі?
– Сьогодні телефон, завтра ще щось? Може, мені ще їжу доїдати після Віри Петрівни? Бо не личить, щоб невістка їла краще за чоловіка?
Як вважаєте, це взагалі нормально – коли чоловік не може відстояти свою сім’ю перед мамою? Коли її слово для нього – закон, навіть у таких дрібницях? Чи, може, я перебільшую?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
